Родинний пам’ятник після 70 років

Йосиф Сірка

Йдеться не про пам’ятник з каменю, бронзи або металу, а про пам’ятник-книжку Петра-Йосифа Потічного “Справа батька” (Анкастер, Львів, 2011). Фундаторами книги є троє братів-близнюків Андрій, Володимир і Петро-Йосиф Потічні та їхні родини, а також Українсько-Канадська Фундація ім. Тараса Шевченка. Книжковий пам’ятник тому, що батько тоді малолітніх хлопців був розстріляний, родина знає місце вбивства, але поховано його по-християнському не було, бо вбивці вкинули тіло разом з іншими помордованими політичними в’язнями в соляні шахти в урочищі Саліна біля Добромиля. Тепер тут споруджено пам’ятник жертвам та пропам’ятний хрест, а на стор. 200 розміщено проектований меморіальний комплекс “Біль Саліни”. Тому поява книги про Петра Потічного є родинним пам’ятником батькові, дідові і прадідові.

На 224-х сторінках ми отримуємо надзвичайну документацію трагедії Петра Потічного, який став жертвою совєтської окупації Західної України. Численні документи є свідченням того, як працювали державні органи безпеки (КГБ чи НКВД), як вони використовували поляків, щоб звинуватити українців у націоналізмі.

Проф. Петро-Йосиф Потічний відомий не тільки в Канаді та США завдяки численним науковим працям, але й як невтомний трудівник-волюнтарист, редактор і відповідальний редактор багатотомного “Літопису УПА”. До надзвичайно цікавих та корисних видань належать і спогади П.-Й. Потічного “My Journey” (“Моя дорога”, 2008), які, на жаль, відомі лише англійською мовою. Ці спогади є оповіддю про життєву дорогу, яку довелося пройти матері з трьома дітьми, молодому членові УПА Петрові-Йосифові. Він пройшов пішки з окупованої української етнічної землі через різні європейські країни як юний боєць УПА до Західної Німеччини, потім емігрував до США, де здобув вищу освіту, переїхав до Канади і став тут видатним науковцем.

Книга „Справа батька” цікава й тим, що потрібно було понад 20 років у вже незалежній Україні, щоб отримати копії документів справи Петра Потічного, якого розстріляли совєтські “визволителі” в перші дні німецько-совєтської війни. У вересні 1940 р. 37-річного батька трьох дітей-близнюків арештували, 22 червня 1941 р. Петра Потічного розстріляли, а 1957 року його реабілітували. Смерть у найкращі роки молодого батька була горем всієї родини, яка довго не знала, коли і як загинув Петро.

Завдяки впертій вдачі сина-дослідника-науковця вдалося не тільки розшукати справу замордованого батька, але й отримати копії документів, які є свідченням невинності Петра Потічного. Сільський вчитель Петро Потічний, що народився у селі Павлокома, “прогрішився” лише тим, що належав до “Просвіти”, яку совєтська влада оцінила як націоналістичну, і цього вже вистачило, щоб людину арештувати, звинуватити в антисовєтській агітації та замордувати.

Незважаючи на те, що по батьковому боці Петро Потічний був напівпольського походження і хрещеним був у католицькому костьолі та дослужився у польському війську до звання капрала, для польських шовіністів він був зрадником. Польські власті його переслідували після його одруження з Олександрою Федак. Петро був активним у “Просвіті” – дбав, щоб була школа, щоб була бібліотека, про яку турбувався ще його батько Йосиф. Саме активна діяльність у “Просвіті” стала причиною того, що польські власті його переслідували – арештовували у 1938 та 1939 роках.

Українська освіта була однаково переслідувана за шовіністичної Польщі і за комуністичної московської окупації. Тому й окупаційний комуністичний ре-жим у Західній Україні почав переслідувати саме тих, хто дбав про освіту. Таким чином вже у 1940 р. комуністичний окупаційний режим запровадив “полювання” на людей, які були причетні до “Просвіти”. До жертв потрапив Петро Потічний, “провина” якого полягала в тому, що був касиром у “Просвіті” села Павлокома. Провадження “справи” Петра Потічного проходило виключно російською мовою, незважаючи на те, що на паперах стояло УРСР, що й свідчить про окупаційний режим в Україні взагалі! А свідками були виключно поляки!

Щойно після 70 років світ довідується про трагедію молодої сім’ї Петра Потічного, який залишив трійнят-сиріт у віці, коли їм найбільше потрібно було батька. Трагедія Петра Потічного є лише однією з десятків, а то і сотень тисяч, про які ми довідуємось через 70 років!

Автор книги “Справа батька” на перших 42-х стор. знайомить читача з короткою біографією свого батька та деталями допитів і твердою позицією батька, який визнавав свою участь касира у “Просвіті”, але заперечував будь-яку антирадянську пропаганду та участь у націоналістичних організаціях. Особливу увагу заслуговує розділ “Додатки” (Документи кримінальної справи № 50162, стор. 43-178). Висока якість друкованих документів робить враження, що читач має справу з оригіналами. Тут вміщено не тільки постанови на арешт, про обрання запобіжного заходу, анкети, протоколи допиту, обшуку, покази обвинуваченого, але й свідчення свідків, різні довідки, листи від організації “Меморіал” та листи від СБУ. Саме ця частина книжки П.-Й. Потічного складена так, що документи у хронологічному порядку самі розкривають читачеві справу П. Потічного.

У розділі “Фотоілюстрації” (стор. 179-200) вміщені світлини з родинного життя Потічних. Троє братів-близнюків, завдяки надзвичайним зусиллям мами Олександри, із сиріт виросли і влаштувались у житті кожен по-своєму, але батько, якого вони загубили десятилітніми підлітками, залишається їхнім символом порядності, незламності, певного характеру, найбільшим родинним пам’ятником.

Закінчується книжка “Покаж-чиком імен та назв” (201-207), “Списком скорочень та абревіатур” (стор. 208-210), “Списком фотоілюстрацій” (стор. 211-216), “Списком документів” (216-221) та “Змістом” (стор. 222-224).

У часі, коли в Україні демонструють перед світом свавілля судів, коли українська діаспора обурюється методами та способом провадження судів над політичними діячами, книга Петра-Йосифа Потічного “Справа батька” могла б послужити прикладом того, що справедливість, хоч і з 70-річним запізненням, але таки перемагає! Звичайно, що сиротам-дітям вона вже не допоможе, але хоч внуки-правнуки знатимуть, що дідо, прадідо був чесним патріотом, який став жертвою нелюдського окупаційного тоталітарного й імперського режиму.

Можна цілковито з автором книги погодитись, що “тоталітаризм, як і кожна інша політична система, опирається на людей, які в різний спосіб забезпечують його розвиток та існування” (стор. 7).

Чи не нагадує нам це сьогоднішній стан в Україні?!

Поява книги П.-Й. Потічного “Справа батька”, її форма і система укладення є цілковитою новинкою в Україні. Можливо, вона заохотить й інших нащадків, які виростали без батька, матері й досі не знають, де й коли був їхній родич страчений, взятися за дослідження.

Автор книги у вступі зазначає, що в Україні дуже повільно оприлюднюють інформацію про минулі злодіяння над власними громадянами, але для нього це “був урок для усвідомлення того, що декларації про права людини виборюються дуже важко та що їх потрібно не лише розвивати й охороняти, але й втілювати в життя” (стор. 42).

Торонто, 18.10.2011 р.