Мій тато Мирослав Яремус

Ірена Гордієнко

Так швидко минуло літо і минув час, і нам не хочеться повірити, що вже майже півроку, як заснув навіки наш дорогий муж, батько, дідо і прадідо Мирослав Яремус, проживши 97 років свого трудолюбивого життя.

Народився він у селі Підгайчиках, під самим містечком Зборовом. Одинокий син у батька Тимотея і мами Марцелі Яремус.

По сільській школі батьки післали його до Тернополя, до Української гімназії. Тоді ще були пластуни при школі, то тато був пластуном. Пізніше, як тато був вже у 7-му класі, гімназію зліквідували. Він мусів стратити один рік, аж по великих трудах дістався до польської школи, щоб закінчити, бо конечно хотів скласти матуру.

До Польщі нелегко було потрапити десь на студії, хіба на теологію або на право, або взагалі перенести свою метрику до костела.

Тато лишився вдома, працював у кооперації і трохи помагав батькам. Зі Союзу ходив по селах і перепроваджував інвентаризацію по кооперативах (бо тоді в кожному селі були крамнички, т. зв. кооперативи, де було все найконечніше у той час для господарів, бо села тоді на Зборівщині були дуже культурні).

Майже всюди були різні товариства, наприклад, “Соколи”, “Каменярі”, дитячі садочки, всякі курси. Був також хор при церкві і театральний гурток. Тато, хоч ще молодий, але був скрізь занятий і всюди помагав, як тільки міг. Бо навіть щоби відіграти якусь п’єсу, то польський уряд вимагав, щоб усе було написано і проведено по-польськи. Тому ніхто інший, а тато мусів зробити, щоб та п’єса відбулася і щоби дістати дозвіл від уряду її поставити.

Я як одинока його доня чула від нього багато оповідань – приємних і неприємних. Він мені розказував, як пішов пішки до Тернополя на спортивні змагання, бо сам грав у відбиванку, як був студентом, а вбрав на голову свою мазепинку (старий шкільний кашкет). Його зловили “тайняки” в Тернополі на станції і дуже сильно побили – ба навіть перебили ніс і вибили зуби. Бо поляки вже від 1937-1939 років просто шаліли. Тоді вже робили по селах т. зв. пацифікації і дуже знущалися над нашими людьми.

У 1939 р. в липні тато одружився з мамою – молоденькою студенткою Іванною Глинною. За три місяці вибухла Друга світова війна. Все польське військо втікало стрімголов, а прийшли до нас у Галичину чорвоні визволителі, і почалися нові клопоти та пережиття. Спочатку почали закладати колгоспи, вишукували ворогів народу та куркулів і арештовували та вивозили на Сибір.

Тато працював у Союзі у Зборові, а потім у т. зв. Райуповнаркомзі, куди всі села мусіли здавати заготівлі зерна для держави. Був в останні часи мобілізований та забраний до Бережан і якось щасливо втік у поля та кілька днів ховався аж до приходу німців.

Другі визволителі не були кращі, бо вони робили з нашим народом те саме.

Тато влаштувався у т. зв. Збірній громаді у Зборові, куди належало, якщо не помиляюся, 12 сіл, і всі війти здавали все для держави, що німаки призначали. Йому не тяжко було там дістати працю, бо він знав трохи німецьку мову ще зі школи.

За два роки знову червоні почали посуватися до нас, а німці поволі відступали. Фронт зближався чимраз ближче. По селах було повно війська. Молодих людей німці ловили і вивозили в Німеччину на роботи або копати окопи. Всі втікали і ховалися, хто міг. Мої батьки сиділи довго під фронтом, тому що я була маленька. Я народилася 20 лютого 1943 р., а як вони лишали дім, то мені було лише 16 місяців. Тато з мамою пережили багато злиднів з маленькою дитиною, про що тато написав у маленькій брошурці для нас, щоб ми знали.

До Канади нам вислала афідевіт кузинка моєї мами на ім’я Кулик, за що ми їй були вдячні. У Канаді по всіх тяжких переживаннях тато почав хворіти. Я тоді мала 5 рочків, а мама – 25. На щастя, мама дісталася на роботу в Royal York Hotel, де працювала аж до пенсії (40 літ). При Божій помочі все минуло, і тато пішов до George Brown College і отримав державну роботу, де відробив 16 років, аж до пенсії.

Хоча й зі слабким здоров’ям, але всюди ходив і всюди давав свої вкладки, як тільки міг, те, що я пам’ятаю: УНО на Franklin-Dupont, Пласт-Прият (бо я була пластункою від 8 років), Спортивне Товариство “Україна” (бо сам грав у відбиванку, як був студентом), Зборівський Комітет, який заклали старі емігранти зі Зборівщини, а під кінець до Клубу Сеньйорів “Обнова” на Кристі. Тато скрізь провадив книжки, бо його попросту примушували, оскільки знали, що він добрий книговод і добрий писар.

А тому, що був одинак і я одна, то конче хотів, щоб я мала родину, бодай кузинів. І все казав: “Своє як не заплаче, то бодай скривиться”. І допоміг маминим братанкам Андрієві і Олі приїхати до Канади.

За Божою ласкою тато прожив аж 97 років. Як йому було 90 років, то ще їздив автом. Ми думали, що він доживе нам до 100, його правнучата молилися, щоб дідьо Славко жив до 100 (просили своїх ангеликів). Але, напевне, його там більше потребували, як тут.

Ми вдячні Всевишньому, що мали такого тата, діда і прадіда, що навчив нас так багато: не лише здобути вищу освіту, але любити Бога, свій нарід, свою державу і все своє, що дороге. Посилав мене до української школи, на всякі вищі курси, до Пласту і взагалі старався виховати мене та моїх двох доньок на добрих і чесних громадянок Канади.

Спи, наш найдорожчий, спокійно. Ти відійшов дуже щасливий. Дочекався вільної України, відвідав її у 1991 р. А ми посипали тобі рідної землі на твою могилу. Ми, твої рідні, завжди будемо молитися за тебе і будемо носити тебе в наших серцях.

Дружина Іванна

(прожили разом 72 роки)

Твоя улюблена доня Іруся (Олесь Гордієнко)

Внучка Адя (Адріян Геврик)

Внучка Ліля (Іван Якубовський)

Правнуки Оресточка, Ренатка, Лукашик і Марчик