Український синдром на польських виборах

Богдан Червак

Нещодавно в Рівному під час презентації своєї книжки “З цим – переможемо!” довелося почути твердження, що головна загроза для української державності – це чужинці, які тримають у своїх руках державні та фінансові важелі і використовують їх не в інтересах української нації.

Очевидно, що не можна легковажити і такою думкою. Проте одразу ж пригадалася нещодавня історія з виборами в сусідній Польщі. ЗМІ практично не надали уваги участі у цих виборах українця Мирона Сича. Тим часом його історія надзвичайно промовиста і повчальна.

Так-от, як повідомила газета Об’єднання Українців Польщі “Наше Слово”, шостий номер у списку партії “Громадянська платформа”, етнічний українець М. Сич в Ельблонзькому виборчому окрузі № 34 набрав 8,884 голоси, що дає йому можливість посісти 4 місце серед кандидатів. При цьому слід зауважити, що, за попередніми підсумками, ГП у даному виборчому окрузі претендує лише на 3 мандати. Отже, потрапляння М. Сича до польського парламенту – під загрозою. Але не це головне.

На більшу увагу заслуговує сама виборча кампанія. Так-от, єдиний і узгоджений найбільшою і найвпливовішою українською організацією – Об’єднанням Українців Польщі кандидат М. Сич несподівано для себе і, думаю, для української громади зіткнувся на своєму виборчому окрузі не з кандидатами-поляками, а кандидатами-українцями. Їх виявилося – аж п’ять!

Усі вони балотувалися від партій, які не можна вважати прихильними до українців. Зважаючи на те, що у виборчому окрузі проживає чимало українців, ці партії в такий спосіб вирішили здобути українські голоси, а отже, не допусти перемоги М. Сича.

У вирі виборчої кампанії українці, які боролися з українцем, не гребували нічим. У хід йшли найбрудніші виборчі технології, включно із залученням церковно-релігійної проблематики як засобу дискредитації конкурента. Зокрема, у фіналі виборчої кампанії у ЗМІ з’явилася стаття з промовистим заголовком “Чи депутат Сич – за дискримінацію поляків у греко-католицьких церквах на Вармії та Мазурах?”, де вкотре на щит піднято питання впровадження польської мови для поляків у греко-католицьких церквах, але натомість замовчується проблема впровадження української мови для українців у латинських храмах.

При цій нагоді М. Сича звинувачено у підтримці абортів, гомосексуальних подруж і виховування ними дітей. Розрахунок простий, оскільки Церква не толерує таких питань – то й виборці зроблять “правильний” висновок.

Іншими словами, український контекст польських виборів вкотре зафіксував одну з найголовніших національних вад – податливість на чужинські обіцянки, брак національної гідності й неспроможність об’єд-натися у вирішальний момент.

Нагадаю, що все це відбулося в Польщі, де історично склалися непрості взаємини українців і поляків, а отже, здавалося б, наші земляки мають бути як ніколи єдиними, консолідованими й не піддаватися на провокації.

Український синдром на польських виборах – задавнена хвороба нації.

У свій час О. Ольжич з цього приводу зазначав: “Дух руїни, дух степу покутує у психічному укладі нашого народу від Княжої доби, через Гетьманщину й Визвольні Змагання 1917-1920 років аж по сьогоднішній день.

Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись із сусідами то з півночі, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали. Це є ті Махни, Григорієви та інші отамани, які не хотіли підпорядкуватися власному урядові. Це ті всі, які не признавали і не признають нікого поза собою і над собою, які самі собі панами були, “герць для герцю” виправляли і завжди знаходили опікунів, протекторів, покровителів, яких кликали на поміч, і яку ті радо давали, бо це було в їхньому інтересі”.

Як цей “дух руїни, дух степу” викорінити з національної свідомості?

Згаданий тут О. Ольжич бачив вихід у створенні нового українського руху, який “партикуляризмові та загумінковості тодішнього українського громадянства про-
тиставляє він свою всеук-раїнськість, доривочним та кволим спробам протиставляє тезу про тяглість Національної Революції, демократичній чорній раді української політики – ідею вождівського монократизму та провідницький принцип, а хаосові й анархії загалу – тверду вояцьку карність свойого членства, готового іти без надуми на смерть на кожний наказ Вождя й Організації”.

На його думку, такий рух мав би стати взірцем, прикладом для наслідування, а отже, засобом лікування хворого національного організму. Іншими словами, він бачив необхідність у гартуванні нації.

Сьогоднішні реалії відрізняються від доби, в якій жив О. Ольжич. Але суть його рецепту актуальна й нині – лише сильна нація, що поважає себе і знає собі ціну, не боїться чужинців, якими б підступними вони не були.