Зачистка сепаратизму

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН 

Метастази сепаратизму, які час від часу вражають український схід і південь, цього разу вразили захід України, зокрема Закарпаття. Сьогодні дуже часто проводять паралелі між тим, що відбулося у Сіверодонецьку в 2004 році та Мукачевому, де нещодавно було проголошено так звану “республіку Підкарпатська Русь”. У даному випадку паралелі очевидні. І все ж, між сіверодонецьким з’їздом та авантюрою в Мукачевому є суттєві відмінності.

Але спочатку про спільне. Передусім треба констатувати, що як у 2004 році, так і сьогодні було здійснено посягання на територіальну цілісність країни. При цьому дуже добре продумано час і місце для політичної провокації. У 2004 році країна перебувала у складній політичній ситуації й під сильним тиском з боку Москви. У 2008 році закарпатські сепаратисти скористалися слабкістю влади та складною соціально-економічною ситуацією, зумовленою глобальною фінансовою кризою. Візуально теж усе виглядало на один манер: істеричні заклики до “самовизначення” на тлі російських прапорів  та скандування привезеної групи підтримки.

Водночас існує чимало відмінностей.

По-перше, у сіверодонецькому з’їзді взяла участь велика кількість депутатів усіх рівнів, керівників центральних органів державної влади та місцевого самоврядування на чолі з чинним тоді прем’єр-міністром України та кандидатом у президенти Віктором Януковичем. У Мукачевому ж зібралися мало кому відомі “русини”, які нікого не представляли й не мали жодних повноважень ухвалювати якісь рішення. Найвідоміший з них якийсь Сидор, що називає себе священиком Московського Патріархату і лідером русинського руху.

По-друге, треба відверто зізнатися, що захід у Сіверодонецьку в 2004 році проходив на території,  де чимало людей фактично підтримувало його ініціаторів та проголошені на ньому гасла. Про це красномовно свідчать результати голосування за кандидатуру В. Януковича, який переконливо переміг на сході України свого опонента Віктора Ющенка. У Мукачевому все було навпаки – сепаратисти зібралися в місті, що неподалік від Хусту, який у 1939 році був столицею Карпатської України, що постала завдяки потужному націоналістичному рухові, який очолювала Організація Українських Націоналістів. На відміну від Луганської области, Закарпаття – це регіон, де традиційно сильні впливи мають націоналістичні, антикомуністичні й антиросійські сили. Крім того, Закарпатська область межує з галицькими областями, де сепаратизм вважається не просто чимось ганебним, а національною зрадою.

Врешті-решт, існує різне ідеологічне підґрунтя для сепаратизму на сході й заході України. В Сіверодонецьку було проголошено намір утворити “південно-східну українську автономну республіку”. Тобто під впливом проросійських сил, передусім Партії регіонів, на території унітарної України робилася спроба створити квазідержавне утворення як плацдарм для політичного шантажу офіційного Києва, який, на думку сепаратистів, потрапив під вплив галичан та їхнього націоналізму.

У Мукачевому все трохи складніше. На прапорі тамтешніх сепаратистів не просто російські державні символи, а намагання з їх допомогою виправдати існування насправді неіснуючої етнічної групи – “русинів”. Більше того, в ухвалених на “Європейському конгресі підкарпатських русинів” документах наголошується, що відтворюється русинська державність у статусі від 22 листопада 1938 року, тобто коли Української держави ще не існувало. Таким чином, “русини” відверто заявляють про свою зневагу до самої ідеї незалежности України. Крім того, як стверджує згадуваний уже Сидор, на з’їзді “обрано державний виконавчий уряд”. Іншими словами, йдеться про створення паралельних до вже існуючих органів місцевої влади структур, незаконність яких очевидна. Щоб усе виглядало серйозно, сепаратисти пригрозили: мовляв, якщо до першого грудня влада не відреагує на їхні заклики, то “русини готові самостійно проголосити свою державність”. Яким чином це буде зроблено, поки що не відомо.

Отже, сепаратистські з’їзди в Сіверодонецьку та Мукачевому переслідували одну мету – розчленувати Україну, однак при цьому “природа” русинського і сіверодонецького сепаратизму є різною за своєю аргументацією та методами реалізації. Впадає у вічі й те, що русинські сепаратисти, не маючи серйозної підтримки і соціальної бази, поводяться виклично, можна сказати – по-хамськи.

А тепер кілька слів про реакцію на сепаратизм у Закарпатті. Слідом за ВО “Свобода” практично всі політичні сили державницької орієнтації засудили це явище й вимагають від СБУ рішучих дій. На перший погляд, в СБУ є всі законні підставити й можливості присікти на корені це ганебне явище: з’їзд відбувався легально, його учасники відомі, їх не багато, ніхто особливо не виступає на їх захист. Проте виконуючий обов’язки глави СБУ Валентин Наливайченко уже заявив, що “сепаратистські організації в Україні не несуть серйозної загрози для безпеки країни”, а тому є підстави вважати, що справа “русинських сепаратистів” може бути спущена на гальмах або ж учасники цієї антиукраїнської й антидержавної акції відбудуться легким переляком.

Ось тут і криються серйозні небезпеки. Треба зазначити, що підготовка до з’їзду русинів, який здійняв так багато галасу, відбувалася на очах центральної і місцевої влади, правоохоронних органів. Зокрема, у березні минулого року Закарпатська обласна рада на сесії ухвалила рішення визнати русинів корінною національністю Закарпаття. А вже у червні цього року у Сваляві відбулося засідання організації русинів “Сойм Підкарпатської Русі”, де ухвалено рішення “за­твердити атрибути державности Підкарпатської Русі-Закарпаття” та проголосити відновлення “Конституції Автономії Підкарпатської Русі”. А в результаті – з’їзд сепаратистів у Мукачевому. Такою є ціна байдужости й легковажности.

Якщо навіть припустити, що події на Закарпатті справді не несуть загрози територіальній цілісності країни, то в Криму ця проблема реальна й пекуча. А тому бездіяльність спецслужб, влади в цілому щодо русинського заколоту неминуче дасть себе знати на півострові. І тоді може статися так, що зачистки від сепаратизму вже буде пізно проводити.