До 100-річчя смерті Василя Доманицького

Павло Лопата

Василь Миколайович Доманицький – визначний український філолог, історик, фольклорист, літературознавець, публіцист та організатор кооперативного господарства. Молодому Василеві минуло щойно 24 роки, а в рідному селі Колодистому, де він народився 1877 року, заснував спочатку позикове і незадовго опісля кооперативне товариство. Через поради досвідченого лікаря вже тоді хворому на сухоти Василеві довелося повернутися до батька. Успішно реалізувавши ідею кооперативного руху, поселився у батьковій хаті, при котрій йому вдалося побудувати двоповерховий будинок для бюрових потреб кооперативи та просвітницьких справ. Охочі приходили сюди вечорами на відчити самого Василя Доманицького – колишнього студента Київської гімназії та історично-філологічного факультету Університету Святого Володимира, де його учителем був один із кращих істориків Володимир Антонович (1834–1906). З того приводу навіть батько Василя скаржився своїм парохіянам, що інколи в церкві появлялося менше людей, аніж у місцевому просвітницькому клубі.

Як царська поліція, так і місцева влада стали вороже ставитися до цього громадського діяча. Безсумнівно, почалися переслідування, від яких був змушений переховуватись, та ще і через те, що займався науковою діяльністю. Він написав ряд праць з історії, археології, кооперації, друкарства, літератури та етнографії. Василь Доманицький завше порушував питання про українізацію сільських громад, запрошував українську інтелігенцію ставати якнайближче до них і надавати їм національний характер.

Отож, В. Доманицький, як вдалий організатор кооперативного руху, який охоплював дев’ять навколишніх сіл, фактичний бухгалтер банку, в якому сума нараховувалась кількома сотнями тисяч карбованців, та опікун “Просвіти”, правозахисник і навіть лікар-аптекар, потрапив у неласку царської Росії. Конфлікт його із владою поглибився у 1906 році. Довелось йому таємно добратися до Петербургу. Поруч з працею літературного редактора газети “Рідна Справа” у Доманицького зродилася думка про впорядкування та текстологічне опрацювання поетичної спадщини Тараса Шевченка. До 1907 року появилося друком багато “Кобзарів” – у Петербурзі, Празі, Львові та деінде. Кілька років невтомний історик намагався розшукати всі рукописні матеріали Шевченка. Його пошуки увінчалися успіхами. Доманицький створив текстологічну монографію “Критичний розслід над текстом “Кобзаря” Шевченка” з поширеними його власними коментарями. Крім восьми неперевірених поезій та так званих “антибогданівських” з цензурних причин, всі інші, близько трьохсот поетичних творів, увійшли у згадану книжку. З’явилася вона у перевиданнях 1908, 1910 років, й останнє видання появилося після смерті Доманицького. До цього виходу “Кобзаря” 1907 року доклали сил члени петербурзької “Української Громади”, Товариства ім. Шевченка та члени спеціально створеного комітету з видання “Кобзаря”. Величезне число науковців, письменників дуже схвально сприйняли цю книжку Василя Доманицького.

Тільки радянські видавці довгими десятиліттями були невдячними до праці Доманицького. Ім’я цієї людини постійно замовчувалось, а якщо принагідно появилася про нього згадка, то тільки як про “буржуазного націоналіста, буржуазно-ліберального напрямку”. Важливо додати, що великим зацікавленням Доманицького була постать Марка Вовчка. Коли письменниця померла 10 серпня 1907 року, він добрався до того ж Нальчика – міста, де вона була похована, щоб там ознайомитися з рукописами авторки, про які написав три розвідки. Не буде зайвим додати, що не випадково Доманицькому довелось написати й опублікувати чимало розвідок з історії та археології, виявивши при цьому неабияку ґрунтовність суджень і поглядів. Тому нормальним є те, що саме Василь Доманицький взявся переписати “Історію України” Миколи Аркаса, а згодом і видати у першій половині 1908 року. (Про це книжкове видання читайте мою довідку, поміщену на одній із сторінок газети “Новий Шлях” з датою 21 лютого 2008 року – П. Л.). За всю цю роботу і феноменально виконану працю, та не тільки, про яку я повище згадав, бо вона в нього була різнорідною, ба навіть колосальною, Доманицькому було видано царський наказ на заслання у вологодські північні краї. Але завдяки зусиллям знайомих і приятелів Василеві його замінили на трилітнє перебування за кордоном без права повернення додому. Спочатку було місто Закопане, звідки кілька разів приїжджав до Львова, потім Відень, й остаточно місце його останнього лікування – французьке містечко Аркашон, де робочих планів у нього не бракувало. Але постійні життєві маршрути Доманицького – це Київ, Крим, острів Корфу, Колодисте, Чугуїв, Петербург, з намірами лікування своєї довготривалої недуги, яка була невблаганною, і врешті смерть, сильніша від нього, схопила його у свої обійми 11 вересня 1910 року на 33-му році життя. Перевезенням тіла покійного на рідну Батьківщину займалися батько Василя Микола та друзі по науковій діяльності. Після двох довгих місяців клопотань покійника привезено додому, але в Києві його поховати не дозволили, бо так наказав Петербург. Під час похорону Василя Доманицького в рідному Колодистому навіть священик порушив церковний канон – настільки він розплакався разом з усіма багатьма присутніми, що й завершити похоронної відправи не зміг. Коли загортали могилу спочилого, люди клали квіти та вінки, але виголошувати промови жандарми суворо заборонили. Через один вінок з “підозрілим” написом на ньому було арештовано чотирьох селян.