“Канада – демократична країна, яка дає мені почуття безпеки, комфорності та свободи”

До 75-ліття з дня народження Йосифа Сірки

Мало хто із “післясерпневих” (1968) українських емігрантів колишньої Чехо-Словаччини має таку складну біографію, як доц. Йосиф Сірка, народжений 29 жовтня 1936 року в українському селі Убля на кордоні з Україною. Середню освіту він здобув у Гуменській російській гімназії та Снинській українській одинадцятирічці (1952 – 1955). Вищу філологічну – в Києві (1955 – 1960), Римі (1968), Франкфурті (1971 – 1974) та Мюнхені (1975). Працював редактором журналу “Дружно вперед” у Пряшеві (1961 – 1966), керівником підсобного господарства у сільськогосподарській артілі в с. Порубка Бардіївського округу (1966 – 1967) та інспектором по культурі Крайового національного комітету в Кошицях (1967 – 1968). У серпні 1968 року він “забув” повернутися додому з туристичної подорожі в Італію, за що його нова комуністична влада Чехо-Словаччини в неприсутності засудила на шість місяців тюрми. З того часу він живе в еміграції. Працював в українській редакції Радіо “Свобода” в Мюнхені (1968-1969) та понад чверть століття – доцентом університету в Зіґені (1975 – 2001). Там він викладав майже всі слов’янські мови, включно з українською. У співавторстві з В. Оленичем видав підручник української мови для німців “Ukrainisch fr anänger” (Sigen, 1993).

У Зіґені Й. Сірка заснував німецько-українське товариство “Діалог”, з яким влаштовував десятки туристичних подорожей в СРСР. У документах КДБ він був ведений під двома прізвищами: “Зірка” – німецький підприємець на ділянці туристики, якого слід підтримувати, бо він привозить в Радянський Союз іноземну валюту, і “Сірка” – український буржуазний націоналіст, якого до Радянського Союзу не можна впускати. Радянські органи не додумались, що “Зірка” і “Сірка” – одна і та сама особа. Після проголошення самостійної України він спрямував свою увагу на Закарпатську Україну, завозячи туди гуманітарну допомогу: харчі, одяг, медикаменти, комп’ютери та фінансову допомогу для обладнання університету, шкіл, сиротинців. Не залишав поза увагою і Пряшівщину, зокрема його рідну Ублю. Час від часу фінансово підтримував і друковане слово на Пряшівщині.

У часі, коли на Пряшівщині цілий ряд українських письменників та науковців були насильно вилучені з культурно-громадського процесу, не мали права друкуватися, а їх імена не сміли появлятися у пресі, Й. Сірка написав про них окрему монографію англійською мовою “The Development of Ukrainian Literature in Czechoslovakia 1945 – 1978” (Frankfurt am Main, 1978), якою звернув увагу світової громадськості на ненормальність „нормалізації” на Пряшівщині. Поширена версія цієї й досі неперевершеної монографії на цю тему появилася на Заході і по-українськи під назвою “Розвиток національної свідомості лемків Пряшівщини у світлі української художньої літератури Чехословаччини” (Мюнхен, 1980). За неї Український Вільний Університет надав Й. Сірці звання доцента. На увагу заслуговує і розділ Й. Сірки про українську літературу Пряшівщини у двотомнику “Лемківщина” (Нью-Йорк, 1988), в якому наголошено на творчості репресованих письменників. Ці три праці Й. Сірки у значній мірі прислужилися до “часткової” реабілітації репресованих письменників ще до т. зв. “ніжної” революції у Чехо-Словаччині 1989 року. За науковий доробок Й. Сірки Ужгородський Національний Університет обрав його Почесним доктором (Doctor honoris causa).

Й. Сірка – натура непосидюча. За 43 роки свого емігрантського життя він 34 рази міняв квартиру. У 2001 році вийшов на пенсію. Разом з дружиною Анною (американкою українського походження) та наймолодшим сином Тарасом він живе у Торонто, однак більшість часу проводить на своїй дачі на оселі Полтава під Торонто. Там, на лоні прекрасної природи, яка нагадує йому рідні Карпати, він любить відпочивати, точніше – майструвати. А майстер він на всі руки: будівельник, столяр, садівник, механік... Його майстерня на Полтаві обладнана наймодернішою технікою. Є машина-вантажівка, свій трактор, кілька косарок, деревообробний верстат, бетономішалка і маса найрізноманітніших знарядь. Переважна більшість з цього дешево куплена на аукціонах і т. зв. “гаражних розпродажах”. І ніщо не залишається нечинним. Все в руках господаря знаходить своє застосування.

В українській пресі Й. Сірка опублікував сотні статей. В останньому часі у київському інтернетному журналі “Майдан” майже щотижня появляються його роздуми на актуальні політичні теми. Основна частина з них в Ужгороді появилася коштом автора у трьох окремих книжках під назвою “Актуально” (2007, 2008, 2009). Тепер він готує до друку четверту книжку.

Своїм коштом Й. Сірка видав і дуже актуальну брошурку “Хто ми є і чиї ми діти?” (Київ, 1991), буквар для українських дітей діаспори “Сова Мімі” (Пряшів, 1992, друге виправлене видання “Як совочка Мімі вчилася читати” – Ужгород, 2009), “Короткий словник говірки села Убля” (Пряшів, 1999), монографію “Історичний аспект в українській літературі ХІХ ст.” (Ужгород, 2008) та цілий ряд інших книжок.

На моє запитання “Чому ти місцем свого постійного перебування обрав саме Канаду” Й. Сірка відповів: “Канада – це чудова демократична країна, де кожна національна меншина має можливість далі жити, але разом всі національні меншини творять країну, яку всі люблять. Вона дає людям працю, дає можливість утримувати рідну мову, культуру, свою релігію. Тут національні меншини себе взаємно поважають, релігії респектують, а політики – толерують. Мені ця країна дає почуття безпеки, комфортності та свободи. Тут я можу бути сам собою”.

З нагоди ювілею щиро вітаємо нашого земляка і бажаємо йому доброго здоров’я та сил до подальшої праці.

Микола Мушинка

Пряшів, 24.10.2011 р.