У моєму попередньому дописі “Український синдром на польських виборах” йшлося про давню національну хворобу: нездатність українців у вирішальний момент об’єднатися та згуртовано протидіяти антиукраїнським провокаціям. У даному випадку така нездатність поставила під загрозу потрапляння до парламенту Польщі українця Мирона Сича.
І ось польська газета для українців “Наше Слово” повідомила, що, за даними Державної виборчої комісії Польщі, М. Сич, який балотувався до Сейму Республіки Пoльща, удруге здобув мандат депутата у 34-му окрузі (Ельблонзькому), де зібрав 8,884 голоси.
Цікаво, що у своєму рідному Бартошицькому повіті він одержав 4,928 голосів, перемігши при цьому інших чотирьох українців, які балотувалися за підтримки, м’яко кажучи, недружніх до української справи польських партій.
Коментуючи
ситуацію, яка скла-
лася під час виборчої
кампанії, зокрема намагання протидіяти
йому з боку окремих українських і
церковних чинників, тепер уже депутат
Сейму М. Сич зазначив:
“Священики
нашої Церкви, включно з Митрополитом
Іваном Мартиняком, однозначно підтримали
мене під час останніх виборів. Але слід
наголосити, що були й такі, які прямо,
за тиждень перед голосуванням, у церквах
під час Богослужінь (а отже, публічно),
заявляли про свою негативну позицію
щодо мене. І за це, як мені здається, я
повинен “подякувати” у першу чергу
своєму ґуровському парохові, отцю
деканові Іванові Лайкошу. Він виразно
й однозначно в Ґурові-Ілавецькому і
Лелькові закликав не голосувати за
мене, бо ж, мовляв, що то буде, коли я
знову стану депутатом. Його заклик
приніс такий “результат”, що голосувати
за мене заохотив навіть тих українців,
які раніше не брали участі у виборах”.
Водночас промовистим є те, що тоді, коли деякі українські громадські й церковні діячі намагалися не допустити М. Сича у парламент, підтримку йому висловила значна частина поляків, а також деякі високі представники римо-католицького духовного сану, зокрема в Бартошицькому повіті.
У будь-якому випадку українська міні-епопея на польських виборах завершилася перемогою кандидата, якого підтримувало Об’єднання Українців Польщі. На цій “оптимістичній ноті” можна було б поставити крапку, якби не прикре відчуття, що “виграна битва” далася ціною національної ганьби, коли на території чужої держави українці воювали не за свої інтереси чи інтереси своєї громади, а між собою.
Богдан Червак