Пам’ять про Голодомори єднає всіх українців

Іван Капсамун,

“День”

“Понад 77% людей вважають Голодомор геноцидом”

Володимир В’ятрович, історик:

– Ми зберігаємо й передаємо наступним поколінням у спадщину пам’ять, яка не повинна бути “розмінною монетою” в якихось політичних іграх. Можливо, це є певним випробуванням для української громадськості, тому що ми не отримуємо жодної підтримки з боку держави. Все це падає на плечі громадянського суспільства. Можливо, завдяки саме цьому випробуванню ми станемо ще більше цінувати нашу пам’ять. У цьому сенсі дуже важливо, що минулого року вже другий рік поспіль відбувалася скорботна хода, і другий рік поспіль влада окремо від нас – вранці, у своїй тихій офіційній атмосфері, вшановувала пам’ять жертв Голодоморів. Це добре, але таким чином вона показала, наскільки вона відірвана від суспільства. Навіть у такі хвилини вона не готова разом з українцями схилити голову. Президент Янукович попри те, що понад 77% людей вважають Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу, у 2010 році привселюдно відмовився від цієї концепції, чим зневажив пам’ять мільйонів людей і зробив публічне порушення чинного в Україні Закону України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні” від 2006 року і рішення суду від 2010-го. Але головне, що ця тема стала однією з таких, навколо якої об’єднуються люди. Наше минуле було дуже суперечливим, різні теми по-різному сприймаються в Україні, однак пам’ять про Голодомор практично однозначно сприймається по всій Україні. Це єднає всіх українців.

“Яким страшним був голод на Донеччині...”

Володимир Яворівський, письменник, народний депутат України:

– До сьогоднішнього дня ми від-чуваємо, що за часів Голодоморів винищено величезний сегмент української нації. Хтось дослідив, що до Голодомору 1932-1933 рр. центр патріотизму перебував у Києві, тобто в Центральній, навіть Східній Україні. Західна Україна була притлумлена. Але після Голодомору цей центр змістився, і до сьогоднішнього дня він фактично перебуває на Західній Україні. А якщо ще згадати 1937 рік, то можна сказати, що був винищений увесь цвіт української нації. Залишилися одиниці розумних, совісних, моральних, освічених людей. Але український народ сильний. Він подолав Голодомор, а потім ще була війна, стагнація... Ясна річ, що сьогодні ми маємо не ту Україну, про яку я та багато інших людей мріяли в кінці 80-х – на початку 90-х рр. Якби мені тоді хтось нашептав, що через 20 років ми матимемо настільки антиукраїнську, настільки порожню в сенсі моральності, патріотизму владу, я би подумав, що це говорить якийсь дух, озлоблений на всіх і вся.

Небажання визнавати Голодомор геноцидом нинішньою владою – це елементарне підігрування Росії. Якось у своїй радіопрограмі “20 хвилин з Володимиром Яворівським” (її закрили) я наводив приклад молодого японського історика Хіроакі Куромія, який, проживши рік на Донбасі, написав унікальну книжку – “Свобода й терор у Донбасі”. У ній він абсолютно безпомилково доводить, яким страшним був Голодомор на Донеччині. І коли у багатьох із нинішніх представників влади повертається язик говорити про те, що “ничего не было”, це абсолютне підлабузництво перед офіційною Росією. Наш сусід боїться, що ми пред’явимо йому якісь свої претензії. Але мова не про це, ми б ніколи не опустилися до того, щоб щось вимагати від них, просто хай визнають. Росія коштом власного впливу у світі робить все, щоб нас не підтримували в питанні геноциду українського народу. Таким чином вони намагаються зберегти свій імперський статус – “погуляли на свободе “хахлы” – возвращайтесь назад”. Іншої причини я не бачу. Хоча у них також були діди-баби, які загинули в голод. Той же Куромія наводить страшний приклад, коли свідок, якого він знайшов в архіві, розповідає, як під’їхала завантажена трупами підвода-гарбарка, запря-жена одним худющим конем, до помираючої дитини, біля якої вже лежала померла мама. Ця дитина була ще жива й шукала мертві мамині груди, щоб випити молока. Під’їжджає ця гарбарка та кидає їх удвох на підводу з трупами...

“Невизнання Голодомору українською владою – це і є відлуння геноциду”

Микола Жулинський, академік Національної Академії Наук, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка:

– Трагедія українського народу все більше й більше заповнює думки та почуття людей. Зростає кількість тих, хто починає задумуватися над цією трагедією, увічнювати її у своїй пам’яті. Я бачу, що пам’ять про минуле починає у свідомості багатьох людей нарощуватися особистісними спогадами. Все більше й більше людей задумуються над тим, хто вони, звідки, хто їх батьки, діди, з’являється інтерес до свого родоводу. Це є дуже серйозним свідченням того, що український народ починає набувати власної національної ідентичності. Починає формувати в собі почуття приналежності до української нації. Не можна говорити про історичну пам’ять у цілому, адже вона завжди повинна на чомусь акумулюватися – подіях, фактах, причетності до власної долі. Це не так просто сьогодні робити, тим більше, що ми мали колосальні втрати в минулому, білі плями, які ніяк не можемо заповнити сьогодні (вони були насильницьким шляхом вилучені з нашої свідомості). Але приходить нове покоління, яке починає думати, що за нами стоїть і з яким історичним багажем ми йдемо в майбутнє.

На мою думку, в нинішньої влади, президента це не стільки внутрішнє усвідомлення (поклик), скільки усвідомлення обов’язку вшановувати пам’ять померлих. Я дозволю собі нагадати – перед вами стоїть голова оргкомітету по вшануванню пам’яті жертв Голодоморів у зв’язку з 60-ою річницею (це був 1993 рік). Тоді я був в уряді Леоніда Кучми. Пам’ятник перед Михайлівським Золотоверхим собором ми поставили за кілька днів. Від Софійського собору й до цього меморіального знаку пройшли голова Верховної Ради Іван Плющ, президент України Леонід Кравчук, прем’єр-міністр і все духовенство, всі конфесії України освятили цей монумент. З усіх областей приїхали делегації та привезли землю. Тобто ще на початку нашої Незалежності ми розуміли, що це треба робити. І влада у цьому пориванні була єдина, хоча тоді ще не було ні Закону, ні рішення суду. Тепер же, при наявності цих рішень, мене просто вражає, коли влада не може перейнятися настроєм народу і зрозуміти, що навіть якщо ти не переживаєш особисто, то ти повинен розуміти, що це переживає весь народ. Як у Раді Європи президент може говорити, що це не геноцид, знаючи при цьому, що парламент його країни визнав цю трагедію геноцидом українського народу? Це просто жахає. Це якраз і є відлунням тих страшних Голодоморів, репресій, через які ми втратили вітальність нації, бажання самоутвердження, енергійне самоздійснення. Ви скажете: була Помаранчева революція. Так. І це означає, що сила є і що вона обов’язково проявиться. Я дивлюся в майбутнє з оптимізмом.