Правда про Майдан
Час сплинув непомітно. Незабаром – річниця
Української революції. Ще рік тому майже всі були переконані, що події
листопада-грудня 2004 року стануть епохальними в житті нації і держави.
Сьогодні чимало людей сумніваються у цьому. Що більше, останні соціологічні
дослідження свідчать про суттєве падіння рейтингу тих політичних сил, які
асоціюються із помаранчевим кольором. Іншими словами, Україна вступила у фазу
розчарування постреволюційною дійсністю. У цьому контексті відзначення річниці
Майдану може стати переломним етапом у суспільно-політичному житті держави. З
одного боку, новий Майдан може покінчити з етапом розчарування, стагнації та
самобичування, а з другого – поглибити кризу, яка призведе до контрреволюції.
Новий Майдан буде неодмінно.
Принаймні Президент України Віктор Ющенко недвозначно дав зрозуміти, що
обов’язково прийде на Майдан Незалежности в річницю так званої Помаранчевої
революції. “Польові командири” Тарас Стецьків та Володимир Філенко вже
запропонували концепцію нового Майдану. На їх думку, у річницю революції Віктор
Ющенко та Юлія Тимошенко як символи антикучмівського спротиву мають порадитися
з народом, що робити далі. При цьому Стецьків і Філенко пропонують власний
варіант поради, зокрема наполягають на відновленні єдности “помаранчевої
команди” як запоруки уникнення реваншу, який вони пов’язують із можливою
перемогою на виборах до Верховної Ради Партії регіонів під керівництвом Віктора
Януковича.
Реакція команди Ющенка і команди
Тимошенко на поради “командирів” поки що невідома. Проте мало хто з політиків
ставить під сумнів саму ідею нового Майдану як місця, де в річницю революції
треба постати перед народом у “всій красі”.
У цьому зв’язку впадає у вічі
якась зайва метушня, яку здійняли окремі політичні сили, готуючись до річниці
Майдану.
Скажімо, не без іронії
сприймається постійне наголошування Стецьківим і Філенком, що вони, мовляв,
“польові командири” і мають великі заслуги перед революцією. Думаю, не один
учасник Майдану з цього приводу лише
посміхнеться. Адже справжні “польові командири”, що ведуть націю до перемоги,
не обумовлюють свої вчинки пошуками місця у прохідному списку рейтингової
партії.
Чимось дріб’язковим віє від спроб
використати Майдан для примирення Ющенка і Тимошенко. Кожен із згаданих лідерів
є самодостатньою постаттю і не потребує Майдану для з’ясування стосунків один з одним.
Буде також неправильно, коли
річниця Майдану пройде під знаком звіту чинної влади перед українським народом.
Справжній звіт буде у березні, коли настануть вибори нового складу парламенту.
Тоді народ не лише заслухає звіт влади, а й матиме можливість висловити
стосовно нього свою думку з допомогою виборчих бюлетенів.
Про що ж насправді треба говорити
у річницю Української революції?
Насамперед про ідеали Майдану, їх
зміст і справжню сутність того, що відбулося рік тому.
Нещодавно Олександр Пономарьов
розповів, що під час подій на Майдані він виконував гімн України у бронежилеті.
При цьому відомий співак добре розумів, що бронежилет навряд чи врятує йому
життя, коли за справу візьметься снайпер. У даному випадку на кін було
поставлено не життя, а можливість заспівати в одному пориві з тисячами
українців гімн держави, виконання якого в екстремальних умовах неминуче
спонукає до переродження народу в націю, готову на величні подвиги.
Рік тому переконаний
соціал-демократ Євген Марчук дивувався, що на Майдан вийшли сотні тисяч людей,
які на перше місце у своїх вимогах ставили ідеали свободи і національної
гідности. Ніхто не говорив про зарплати, пенсії і пільги, хоча більшість
учасників Майдану натерпілася від соціального визиску попереднього режиму.
Промовляючи до Майдану, Віктор
Ющенко не завжди говорив про пекучі політичні проблеми. Він часто-густо
розповідав про українських князів і гетьманів, їх мудрість. У героїчних
сторінках історії лідер опозиції Ющенко намагався віднайти силу, яка дозволила
здолати тоталітарний режим Кучми й не допустити до влади Януковича, якого
підтримували не стільки “нерозумні” мешканці Донбасу, а передусім
антиукраїнські й антидержавні сили, що обрали своїм оплотом Сіверодонецьк.
Майдан не лише підняв націю з колін,
він на “коліна” поставив Москву, що на попередніх виборах стояла горою за
Януковича як васала імперської Росії. Можливо, вперше з часів перемоги гетьмана
Івана Виговського під Конотопом саме завдяки Майдану Україна отримала
геополітичну перемогу у багатовіковій конкуренції із сусідньою державою.
До Майдану нація не мала
справжнього лідера, вождя. На Майдані він з’явився. Віктор Ющенко був не просто кандидатом у
Президенти, він був визнаним лідером, яким пишалися українці, якого миттєво
визнала Європа і світ.
Справжніми “польовими
коман-дирами” Майдану були тисячі свідомих українців, які не знали адреси штабу
Ющенка, але миттєво самоорганізувалися, створили охоронні загони, налагодили
побут й очолили масштабні акції протесту. Сьогодні вони не претендують на
“місця у списках”, їх немає на високих державних посадах чи у лавах відомих
владних або опозиційних партій. Вони зробили свою справу і як справжні “польові
командири” чекають на нові випробування.
Майдан був і залишиться у
свідомості народу як вияв героїчного духу народу, українського націоналізму, що
підніс націю на якісно новий щабель її державного життя. Це і є правда про
Майдан. Все інше – не має суттєвого значення. Все інше – вже не Майдан.