Український вчений-театрознавець  Валеріян Ревуцький

У 95-річчя народження

(На основі книги спогадів Валеріяна Ревуцького “По обрію життя”, автор вступної статті – Валерій Шевчук, післямови “Портрет, складений за листами” – Ігор Михайлин, відповідальний редактор видання – Михайлина Коцюбинська, ілюстрації Ніни Денисової, вид-во “Час”, серія: “Українська модерна література”, Київ, 1998, 344 стор.)

Світлана Кузьменко

В анотації книги зазначено: “Книга спогадів Валеріяна Ревуцького, без сумніву, стане помітним явищем в українській мемуаристиці. Це погляд ровесника століття – чіпкий і проникливий. Портрети української духовної еліти – на тлі панорами її героїчних зусиль на ниві творення сучасної української культури. Життєві долі, як віддзеркалення трагедій нашої новітньої історії. І нарешті – погляд з-за океану, але з Україною в серці.

Спогади Валеріяна Ревуцького обіймають великий часовий простір – від перших десятиріч до 90-их років нашого століття. Дитинство в Іржавці,  роки навчання, відродження української музично-театральної культури, утиски і репресії, театральне життя в Україні під час Другої світової війни, будні української культури в еміграції (Італія, Англія, Канада). Яскраві портрети видатних діячів – подвижників української культури – передусім Левка і Дмитра Ревуцьких, а також інших – письменників, художників, музикантів, акторів, режисерів в Україні й діаспорі. І нарешті живі враження від нової, незалежної України після десятиліть вимушеної розлуки. Панорама культурного життя нашого століття, побачена небайдужими очима одного з активних його учасників”.

Видатний український театро-знавець Валеріян Ревуцький народився 14 червня 1911 року в с. Іржавець, тепер Чернігівської области. Його рід видав довгу низку українських патріотів у суспільному, а зокрема культурному житті України. Батько Валеріяна Ревуцького – вчений-фольклорист і музикознавець, дядько (батьків брат) – видатний український композитор Левко Ревуцький. Виростав Валеріян Ревуцький в оточенні творців культури й мистецтва. Він – автор важливих творів у царині українського театрознавства, як-от книг: “П’ять великих акторів української сцени” (Париж, ПУДФ, 1955); “Нескорені березільці Йосип Гірняк і Олімпія Добровольська” (Нью-Йорк, Об’єднання українських письменників “Слово”, 1985); “Лесь Курбас у театральній діяльності, в оцінках сучасників – документи” (Балтимор–Торонто, “Смолоскип”, 1989); “Юрій Шерегій, Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1946 р.” (Пряшів, Словацьке педагогічне товариство, 1993); “В орбіті світового театру”, про Володимира Блавацького (Київ–Харків–Нью-Йорк, вид. М. Коць, 1995); “Віра Левицька: життя і сцена” (Об’єднання українських письменників “Слово”, Торонто–Нью-Йорк, 1998) та багатьох статей з театрознавства і рецензій на театральні вистави українською і англійською мовами в періодичній пресі діаспори. Валеріян Ревуцький – автор дисертації про драматургію Миколи Куліша та близько 400 гасел в англомовній Енциклопедії Українознавства (від 1976 р.) – вид. в діаспорі, та ін.

Спогади “По обрію життя” написані цікаво й водночас є документом часу доби, в якому автор прожив меншу частину життя в Україні, а трохи більшу – в еміграції. У них яскраво насвітлено життя людей під політичною системою Радянського Союзу, яке він добре побачив своїми очима й відчув на власному житті, а зокрема зрозумів: як тяжко було під нею творцям української культури і культурним діячам творити й працювати, та й навіть жити, як, зрештою, й усім українцям-патріотам, яким дорогою була рідна мова та культура.

Автор розповідає про період українізації у 20-их роках, який приніс, як відомо, спалах у відродженні української культури. Він подав багато цікавих прикладів з того процесу в Києві, зокрема з театральної творчости й діяльности, з багатим переліком театральних вистав, опер, концертів й інших виступів, що тоді відбувалися у столиці України, а також переліком імен артистів, творців і діячів культури, що брали тоді в тому дійстві участь, часто додаючи до того цікаві коментарі.

1930 року період українізації був раптово зупинений владою, і зразу ж почалася посилена русифікація насамперед тиском на українську культуру. Автор наводить до цього вимовні приклади, як-от: “тодішній керівник комітету у справах мистецтв і колишній заступник народного комісара освіти Андрій Хвиля” викликав Левка Ревуцького й Максима Рильського і запропонував їм “негайно написати пісню про Сталіна”, та ще й наполягав, що вони повинні це зробити “якомога скоріше”. Пообіцявши Андрієві Хвилі обдумати пропозицію влади, Левко Ревуцький і Максим Рильський прийшли до батька радитися, що їм робити. Коли автор спогадів зайшов до кімнати, де відбувалася нарада, щоб передати Левкові Ревуцькому ноти від співачки, батько запропонував йому залишитися. Розмова, ява вже тривала понад три години, продовжилася. Дмитро Ревуцький радив поетові й композиторові погодитися “дати пісню Андрієві Хвилі”, аргументуючи свою пораду наступними словами: “Ви мусите залишитися при житті, щоб змогти передати естафету української культури майбутньому поколінню”.

“Пам’ятаю, – пише автор, – після цих слів батька дядько Левко і Максим Рильський встали й зібралися виходити. Перед відходом Максим Рильський промовив: “Ну що ж, значить, так треба”. Історія показала, що обоє не змарнували часу у другій половині свого життя”.

“В атмосфері 30-их років тяжко було підтримувати почуття справжньої дружби, – пише автор. – У випадкові батька й Максима Тадейовича ніщо не затьмарило їхніх дружніх стосунків – ані тимчасовий арешт Рильського, ані звільнення батька з Музично-Драматичного Інституту ім. М. Лисенка. Максим Тадейович, як і раніше, часто відвідував батька”. “Їх передусім єднало прагнення якнайширше ознайомити громадськість з перекладами світової музичної культури на українську мову і їхня в тому співпраця”.

Автор спогадів згадує, що батько оповів йому свою пригоду з Миколою Скрипником, коли вирішив писати працю про Лисенка. “Один з музикознавців молодшої генерації, Адам Бабій (пізніше загинув за “єжовщини”), був ініціатором кампанії проти Лисенка: не треба про нього писати, бо він, мовляв, с... “буржуазний музика”. Саме тоді приїхав до Києва Скрипник. Батькові порадили піти до нього. “Той вислухав батькові плани й перешкоди на шляху до їх здійснення і сказав батькові так: “Плюньте тим, що перешкоджають, у вічі і пишіть працю про Лисенка, бо Лисенко є батьком української музики”.

Дмитро Ревуцький працював над своєю працею про Лисенка дослівно, без перебільшення, до останнього подиху свого життя. Автор наводить спогад інженера Вадима Павловського, який під час звірського убивства батька й мачухи 29 грудня 1941 року працював у Києві фотографом судово-медичної експертизи: “Тіло Дмитра Ревуцького лежало у фотелі за письмовим столом, над забризканим кров’ю рукописом про Лисенка”. “Вони, – пише автор спогадів про вбивць, – не взяли нічого з цінних речей, навпаки, ще покинули там, немовби підпис під своєю роботою, шапку давно скасованого взірця – “будьонівку”. “Мій незабутній батько безумно любив нашу велику культуру і за це трагічно загинув”, – зауважує автор.

З гіркотою згадує автор, як часто йому доводилось бути свідком зневажливого ставлення до українців, коли українця називали “хохол”, “малорос” й ін. “Знову й знову, – пише автор, – замислювався я над своїм життям. Мене ігнорували в Театральному Інституті й показали, що нічого доброго не можна сподіватися. Подався до Москви (продовжувати освіту – С. К.) – там відчув себе іммігрантом, приниженою особою, без перспектив творчого розвитку...”

(Закінчення у наступному числі)