А. Лозинський: “Нам треба добиватися того, чого ми варті”

Лариса Гринда

Зустрічі президента Світового Конгресу Українців пана Аскольда Лозинського з українською громадою Торонто, які вже стали традиційними, завжди збирають численну публіку. Це насамперед залежить від особи промовця. А треба наголосити, що пан Лозинський – людина неординарна, з великим організаційним і життєвим досвідом, з невичерпною енергією, людина, яка завжди має свою думку на будь-яку ситуацію і вміє цю думку викласти чітко, зрозуміло, агрументовано. До того ж, президент СКУ часто буває в Україні і охоче ділиться своїми враженнями про події там з українцями діаспори.

 Цього разу пан Лозинський завітав до Торонто і зустрівся з українською громадою в галереї КУМФ 27 жовтня. Темою його виступу було: “Правозахист української людини і народу”.

“Я не даремно вибрав саме таку тему для нашої бесіди, – сказав пан Лозинський. – Від дня свого створення у 1967 році тоді ще Світовий Конгрес Вільних Українців ставив собі за мету захист української нації і людини. Правда, ситуація в той час була іншою – Україна була поневолена, українська людина була поневолена, відбувалися рухи шістдесятників, дисидентів. Ми ж тут, у діаспорі, просто демонстрували – ми виходили на вулиці і проводили акції протесту проти Совєтського Союзу, ми писали листи до ООН, до своїх депутатів, до своїх президентів і прем’єр-міністрів і просили захисту української людини. Інколи нам це вдавалося, і звільняли того чи іншого дисидента, наприклад, Валентина Мороза, Леоніда Плюща і т. д.

Одначе ніколи в історії ми не мали такої нагоди, яку ми маємо сьогодні. Здавалося, чому б взагалі сьогодні треба говорити про захист українського народу і української людини, коли Україна – незалежна? Тому, що ми всі повинні усвідомити, що українці в Україні живуть не так, як українці в Канаді, США чи інших західних державах. Що ж сталося доброго? Ви сьогодні не збираєтеся і не виходите демонструвати проти України в Оттаві, тому що Україна дискримінує своїх українських громадян.

Але зізнаймося собі щиро: куди б ви не поїхали в Україні, крім західних областей, не почуєте української мови. Сьогодні ми маємо українського Президента, справжнього патріота, який би хотів запровадити в Україні українізацію. Але це, на жаль, відбувається дуже повільними темпами. На останньому Форумі СКУ в Києві Віктор Ющенко, звертаючись до мене, сказав таке: “Ви що хочете, щоб я насильно запровадив українську мову? Я людина ліберальна”. І це, мабуть, є позитивне ствердження. І, мабуть, ця ліберальність уможливила процеси, які кожного року стають більш динамічними. Це щодо України.

Але є інші країни у світі, де також живуть українці. Візьмімо найближчого сусіда і союзника України – Польщу. Яка ситуація там? Останній перепис населення в Польщі засвідчив, що українців у Польщі 37 тисяч. Я ж з розповіді одного професора довідався, як цей перепис відбувався, – ніхто навіть не питав про національність, а записували українців поляками. До того ж, уряд Польщі придумав ще один, “кращий” спосіб – було видано закон про національні меншини і українське населення розділено на національні меншини та етнічні меншини: одних назвали українцями, а других – лемками. Згідно з законом пільги і привілеї мають сконцентровані громади, а українці, якщо ви їх розділите на українців і лемків, не мають сконцентрованих громад.

Наслідки злочинної Акції “Вісла”, яка відбулася у 1947 році і 60-річчя якої ми відзначали цьогоріч, надалі не ліквідовані, незважаючи на те, що Польща уже не комуністична, а демократична. І українці надалі не мають права, наприклад, на Український Народний Дім у Перемишлі, незважаючи на те, що Президент України Віктор Ющенко два роки тому, перебуваючи в Польщі, обіцяв цю справу полагодити.

Але крайній випадок, де українська нація і українська людина не має захисту, – це Російська Федерація. В Росії не реєструють українські церкви, немає жодної української школи. Був один храм Богоявлення в Ногінську. Його відібрали, віддали Російському Патріархатові, наказали молитися в казармі, де вимкнули світло і опалення... Більше того, в Іваново вбили українського підприємця, який фінансував українські громадські заходи. У Владивостоку вбили українського диригента хору. У Тулі вбили українського активіста, а його дружину побили... Але до сьогодні не проводиться жодне розслідування цих злочинів.

Активно працює Комісія людських і громадянських прав СКУ на чолі з д-ром Ю. Даревичем. Ми пишемо листи до президента Росії Путіна, президента Польщі Качинського, вони відмовляють нам у зустрічах, і проблема надалі залишається.

Але сьогодні є одне позитивне явище, яке не існувало двадцять років тому: впав Совєтський Союз, усі країни, які були його сателітами, підписали угоду з Радою Європи і стали членами Ради Європи. Це дало Україні можливість звертатися до Європейського Суду людських прав.

Я наведу чотири конкретних справи, які Світовий Конгрес унапрямив до суду. Завдяки СКУ 18 вересня ц. р. було внесено формальне оскарження Сергієм Мельничуком з Луганська проти України до Європейського Суду людських прав. СКУ знайшов йому адвоката і покриває кошти, пов’язані зі судовим процесом. Справа Мельничука полягає в дискримінації за мовною ознакою. Мельничук судить державу Україну за те, що йому не дали можливости навчатися державною мовою – українською. Якщо він цю справу виграє (а такі підстави є), буде багато мельничуків, і російськомовні державні установи будуть платити за невживання державної мови.

Друга справа стосується Української Православної Церкви. Ми вносимо обвинувачення до Європейського Суду проти Росії, що не реєструє УПЦ Київського Патріархату і насильно забрала та передала МП Ногінський храм вартістю у кілька мільйонів доларів. Владика Адріян УПЦ КП і парафія судить Росію за повернення їхнього майна або відшкодування.

Справа третя: Відділ Об’єднання Українців Польщі у Перемишлі подає до Європейського Суду Польщу, вимагаючи повернення їм Українського Народного Дому.

Четверту справу готує родина генерала УПА Романа Шухевича. Після видання Указу Президентом України про відзначення 100-ліття від дня народження Романа Шухевича і 65-ліття створення УПА виступив провідник комуністів Петро Симоненко, який заявив, що це скандальний указ, оскільки, як він сказав, Роман Шухевич отримав нагороду з рук самого Гітлера. Дане твердження Симоненка було спростоване Інститутом історії при Академії Наук України, який вказав, що жодної нагороди від німців Шухевич ніколи не одержував. Незважаючи на це, віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Дмитро Табачник в інтерв’ю газеті “День” також висловив твердження про згадану нагороду Шухевичу від Гітлера. Тепер діти Романа Шухевича Юрій і Марія можуть судити уряд України за наклеп і збещещення пам’яті їхнього батька.

Прецедент цих справ полягає не тільки у матеріальному відшкодуванні. Переслідується більша мета – ми мусимо добиватися того, чого ми варті. А ми варті, щоб у нашій державі говорили по-українськи, щоб наших героїв не сплюндровували якісь російськофіли, котрі сидять в ураїнських міністерствах, щоб наші маєтки від нас не забирали, щоб ми могли молитися Богу в Українській традиційній Церкві. Тому ми у Світовому Конгресі вирішили, що єдиний шлях – це юридична процедура, а саме суд”.

Змістовний виступ пана Аскольда Лозинського присутні нагородили оплесками. Після цього відбулася цікава дискусія щодо політичної ситуації в Україні. Багато виступів, зокрема, стосувалося наболілої для всіх проблеми – української мови, яка, як визнали усі промовці, повинна бути єдиною державною мовою.