Українські журналісти зустрілися зі своїми канадськими колегами

Лариса Гринда

Можна сказати, що приїзд у Торонто делегації журналістів з України став своєрідною подією. 15 журналістів українських засобів масової інформації в рамках освітньої програми Міжнародної культурно-освітньої асоціації відвідали Канаду і дали нагоду працівникам тутешніх газет, радіо й телебачення довідатися про працю колег в Україні, про сучасну політично-економічну ситуацію з погляду репортерів і редакторів і про ще багато-багато речей, які цікавлять українців діаспори.

У середу, 19 жовтня відбулася прес-конференція, а опісля зустріч з громадою прибулих з України журналістів у приміщенні ресторану “Золотий Лев”. Треба зауважити, що були представлені майже всі україномовні ЗМІ Торонто. У зустрічі взяв участь і генеральний консул України в Торонто Олександр Данилейко, який привітав гостей на канадській землі, та представники й чільники українських організацій.

Голова Комітету управління Українського відділення Міжнародної  культурно-освітньої асоціації Любов Горват представила членів делегації. Серед них були представники таких видань: “Газета по-українськи”, медіа-холдинг “Газетний комплекс 2000”, видавництво “Киевские ведомости”, тижневик “Дзеркало тижня”, газета “День”, тижневик “Московський комсомолець в Україні”, “Газета по-київськи”, “Правда України”, видавництво “Пресцентр”, інформаційна агенція “Укрінформ”.

Список представницької делегації викликав перше питання: скільки серед присутніх є україномовних видань? Після кількох хвилин замішання і плутаних відповідей виявилось, що... одне – “Газета по-українськи”. Можливо, це і стало пунктом подальших дискусій та предметної розмови. А що ж решта? – допитувались діаспорні журналісти. І почули невтішну відповідь, що багато засобів масової інформації змушені виходити двома мовами, тобто українською і російською, оскільки Схід і Південь України не хочуть читати по-українськи... Українські журналісти на свій захист наводили чимало аргументів – видання газет, радіо- та телевізійний ефір дуже коштовні, тому доводиться виготовляти продукт, який користується попитом, система реклами в Україні малорозвинута, тому не можна розраховувати на рекламодавців, переходити на вживання української мови треба поступово і так далі і тому подібне, – але всі ці аргументи в очах канадських журналістів видавались непереконливими і незрозумілими. Адже тут, у Канаді, зуміли українці зберегти свою ідентичність, українську мову, українські ЗМІ і не розчинитись в англомовному морі.

Зацікавило канадців запитання, за яким принципом проводився добір членів делегації і чому не приїхали представники, скажімо, “Української правди”, 5-го каналу та інших відомих видань. На що почули відповідь, що до складу даної групи увійшли журналісти, яких рекомендувало те чи інше видання, котре змогло фінансувати їхню поїздку.

Дискусія розгорілася довкола запитання, яке постійно доповнювалося іншими нюансами і стосувалося незалежности українських видань та їх заанґажованости в політичних процесах, підтримки тієї чи іншої особи, публікації замовних матеріалів і т. п. Усі українські журналісти заперечували ці факти, наголошуючи, що вони не виступають на чиєму-небудь боці, а намагаються подавати інформацію правдиво і збалансовано. Це відверто заперечила у своєму виступі ведуча програми “Пісня України” з Торонто Оксана Соколик, заявляючи, що на сьогодні в Україні нема жодного незалежного засобу масової інформації. “Перечитуючи щодня десятки газет в інтернеті, – зауважила вона, – бачиш, як по-різному представлена та чи інша подія. І представлена з позицій тієї чи іншої зацікавленої особи”.

Оскільки зустріч проводилась напередодні запиту України у Міжнародний Валютний Фонд з проханням про надання кредиту в 16,5 млрд. доларів, звичайно, що це запитання виринуло на арену. З дипломатичної точки зору відповів на нього генеральний консул Олександр Данилейко, пояснюючи, що гроші надходитимуть частинами і МВФ проводитиме моніторинг, як вони використовуються, а журналісти пообіцяли, що також не оминуть цієї проблеми у своїх репортажах.

Ще одна болюча тема була заторкнута діаспорними представниками ЗМІ. Це стосувалося Світового Конгресу Українців, який проводився в Києві у серпні цього року. Українцям закинули докір, що такий важливий форум був недостатньо висвітлений в Україні – репортажі з нього можна перерахувати на пальцях однієї руки. Та й були вони, чесно кажучи, не співмірними ані рівню Конгресу світового українства, ані проблемам, які вирішувались на ньому. На це почули у відповідь, що бракує професійних журналістських кадрів, які можна було б вислати із таким завданням... Виглядає дивно на фоні того, що, як зауважив головний редактор тижневика “Дзеркало тижня” Володимир Мостовий, в Україні сьогодні чи не кожний університет має факультет журналістики, який випускає сотні дипломованих фахівців...

Також велася розмова про можливі позачергові парламентські вибори в Україні, про відзначення 75-ліття Голодомору-Геноциду 1932-1933 років, про проблеми визнання ОУН-УПА.

Прес-конференція відбувалася в напруженому режимі, і здавалося, що запитанням до гостей з України не буде кінця. Але українські журналісти також хотіли довідатися багато речей від колег і почали ставити свої запитання. Їм було цікаво, що є пріоритетом українських канадських видань – чи лише новини, чи вони порушують різні проблеми, скільки коштує газетний папір, як працює ринок реклами, чим живе українська громада... Думається, що відповіді на них з боку представників діаспорних видань задовольнили їхню цікавість. Ми розповіли їм про життя української громади Канади, представили історію українських видань, запросили до співпраці і запропонували обмінюватись дувками і досвідом частіше.

Більш ніж дві години, відведені на прес-конференцію, минули, як кілька хвилин. Говорити можна було б ще довго, але час виявився обмежений. Правда, спілкування продовжилось у більш неформальній атмосфері під час перекуски, яку люб’язно запропонувала власниця “Золотого Лева” і голова громадської організації “Четверта Хвиля” пані Анна Кісіль.

Шкода, що нагоди зустрічатись українським і канадським журналістам випадають не часто. Адже ми робимо спільну важливу справу – є носіями інформації, людьми, які часто формують громадську думку, які інколи своїми публікаціями можуть зробити більше, ніж політики. Ось тому і необхідний обмін думками, потрібні особисті контакти, не зашкодить запозичений досвід. Тож хотілося б, щоб подібні зустрічі стали традиційними – чи то в Канаді, чи в Україні. Будемо сподіватися!