Пам’ятаймо!

Галина Костюк

Цьогорічна осіння виставка членів Української Спілки Образотворчих Мистців (УСОМ) присвячена пам’яті мільйонів загиблих українців під час Голодомору – понад сімдесят п’ять років замовчуваної трагедії, до якої українці намагаються привернути увагу цивілізованого світу.

Виставку відкрив голова УСОМ Олег Лесюк і надав слово поважним гостям, серед  яких – генеральний консул України в Торонто Олександр Данилейко та пані Іроїда Винницька від Всеканадського Комітету із вшанування Голодомору. Опісля всіх присутніх зворушила літературно-музична композиція у блискучому виконанні ведучої радіопрограми “Пісня України” Оксани Соколик і Галини та Ірини Ковалевич. Після цього в галереї Канадсько-Української Мистецької Фундації, де відбувалася виставка, запанувала особлива атмосфера для сприймання творів.

У центрі експозиції – скульптура О. Лесюка “Пієта”, яка відразу привертає увагу і задає тон виставці. Постать Богоматері відсутня, є тільки її шати – покров над Сином і всіма нами – мертвими, живими та ненародженими. Естетичний ефект від такого вирішення композиції подвійний: поруч із трагізмом стоїть надія.

Виставка багатогранна як за видами мистецтва (живопис, графіка, скульптура, ткацтво, фотографія), так і за жанрами (іконопис, пейзаж, портрет, плакат). Іконопис представлено роботами Павла Лопати, Богдана Головацького, Марії Стиранки та Людмили Барміної. Хоч ікона творилася тисячоліттями і впродовж цього тривалого періоду усталювалися канони, технологія її писання, як слушно зауважує Б. Головацький, не залишає сучасному художникові багато простору для змін. Усе ж ікони на виставці різняться стилістично та формально. Роботи П. Лопати та Б. Головацького тяжіють до традиційного іконопису. Обидва художники зосереджуються виключно на обличчях Матері і Дитини, подаючи їх крупним планом і пластично увиразнюючи їхні риси. Однак колорит цих ікон – з домінуванням золота, червоних і світлих тонів та ритмічних ліній – створює мажорний настрій, що в давньому іконописі було притаманним переважно образам воїнів-змієборців і святих – переможців зла. Ікона Марії Стиранки вражає реалістичністю – враження таке, ніби образи людей, яких художниця знає особисто, перенесені на полотно без змін: мисткиня не вдається ні до стилізації, ні до узагальнення чи наслідування канону, її образи живі аж до впізнаваности (десь я цих людей зустрічала...), і тим глибше враження справляють. Натомість Людмила Барміна майстерно поєднує узагальнення виражальних засобів з інтерпретацією образів як сучасників (не випадково вони носять автобіографічний характер і відповідну тональність – світлу, оптимістичну). Таке трактування образу як власного “Я” і осмислення свого світу через вічні образи дає можливість бачити мистецтво і реальність як цілість, те, що Гайдеггер називав “світом, задуманим і сприйнятим, як картина”.

До певної міри такий світ – у прагненні до досконалости – постає у пейзажах Христини Велигорської Сеньків “Листопад-І” і “Листопад-ІІ”, Я. Креховецького “Way of the Cross and Church of the Holy Sepulchre, Jerusalem”, хоч і різних стилістично і настроєво, але однаково виразних у донесенні до глядача послання про красу і неповторність світу, створеного Всевишнім.

Монохромні складні композиції іконописного характеру О. Валенюка, нейтральні за тональністю, увиразнюються на рівні текстури. “Мати” А. Бабича, особливо версія, написана вугіллям, має деякі іконописні алюзії: у композиції, розташуванні постатей, загальних обрисах ліній. Але, на відміну від ікони, її призначення цілком інше: не дати людям забути про страшну трагедію, пережиту нашим народом. Чорні контури фігур, лаконічні лінії справляють сильніше емоційне враження, ніж найпромовистіші кольори. До аналогії зі Святою Родиною звертається й І. Поліщук (“Родина-33”). Але його інтерпретація узагальнює не гармонію щасливих людей, а жах трагедії, нечуваної за всю історію людства. У цьому ж трагічному ключі представляє портрет жінки Ольга Фіголь. Її образ несфокусований, наче згусток туману, що випливає з темряви (із забуття?), щомиті загрожений бути поглинутим темрявою, а все ж перемагає її.

Жіночий образ є важливою частиною композиції і в Галини Новаківської. Її диптих “Ніколи не забудемо” містить образи і символи, традиційні в українському мистецтві: свіча, квіти, жіноча постать, висока могила. Цей диптих виразно продемонстрував, наскільки мисткиня сильна як апологет життя у всіх його виявах: друга частина диптиху з могилою в центрі менше їй вдалася.

Aрхетипальний світ образів А. Синитара, який становить основу його мистецтва і є запорукою безперервности традиції, зазнав незворотного тектонічного струсу, після якого ніщо не виглядатиме тим самим, і навіть буття втратить непорушність основ свого існування. Художник свідомо розламав власний твір, засвідчивши концептуальний і сутнісний розрив між минулим і теперішнім та майбутнім – прірву, яка довіку зяятиме і пильно вдивлятиметься в нас кожного разу, як тільки ми наважимося глянути в неї. І хоч “Традиції не вмирають”, і Карпати не були зачеплені Голодомором, гіркота трагедії впала на них чорною тінню, змінивши безповоротно і Карпати, і їхні традиції.

Цікаву виткану композицію подала Наталя Валенюк. Фотографія представлена творами Христини Кудрик і Д. Глинчака. Привертає увагу тонко вирізьблений дерев’яний хрест М. Поліщука. Виставка вдалася і, незважаючи на мінорність багатьох робіт, вселяє надію на перемогу сонця, добра і життя.