Роксолани

Щоб з відповідними відомостями написати статтю про Настю Лісовську-Роксолану до її 450-річчя від року смерті, рядки про яку появилися на одній із сторінок тижневика “Новий шлях” з датою 29 вересня ц. р., довелось мені нагромаджувати інформації з різних джерельних матеріалів. Одним із них виявилася 17-томна Українська радянська енциклопедія (УРЕ, ч.12, стор. 338). Під гаслом “Роксолана” нижче поміщено наступне: “Роксолани”, в тексті якого подається коротенька довідка про те, що роксолани – це група іраномовних кочових сарматських племен, які населяли Північне Причорномор’я, тобто сьогоднішню територію на півдні України. Отож, роксолани як окремішний народ, що жив із ІІ століття перед народженням Христа до IV ст. нашої ери як чітко окреслена етнічна група на українських землях, мало досліджена. “Encyclopedia of Ukraine” (Volume IV) під гаслом “Roksolany fortified settlement” подає, що це стародавнє грецьке місто-держава біля р. Дністер Одеської області, існування якого датується від VІ до ІІІ століть перед народженням Христа. У монументальній “Історії України-Русі” Михайла Грушевського згадується про роксолан чотири рази, але ці слова аж ніяк не пов’язані між собою. В “Енциклопедії Українознавства” (том 7, стор. 2559) читаємо подібний текст, наведений в УРЕ.

Сама назва Роксолана-Роксоланія в географічному значенні – це одна з найстаріших назв української землі. Вона не є вигадкою, бо протягом кількох століть згадується про неї на географічних картах, під час античної культури, яка саме там, на Північному Причорномор’ї, розвивалася і збагачувала місцеві племена, лишивши за собою кращі традиції аж до часів Київської Русі. Про Роксоланію та її народ згадується в давній дипломатії, у західноєвропейських і староукраїнських джерелах, офіційних документах та навіть у красному письменстві.

Прикро, що у виданні при Торонтському Університеті (Українські Студії) під назвою “Ukraine: A Historical Atlas” (1985) його автор Павло Роберт Маґочі у тексті, що стосується мапи ч. 3, навів еволюцію грецько-скитської та сарматської цивілізацій на північ від Чорного моря, яку багато чужих науковців називали тотожно роксоланською, але він цього не зробив. Якщо б він не допустився до такої важливої помилки, його атлас був би, навпаки, ціннішим та доцільнішим.

Слово роксолани, споріднене з ім’ям Оксани-Роксани, відоме з часів давньогрецького Плутарха, який вважав, що Роксана, близько 327 року до народження Xриста, стала жінкою Олександра Македонського. Важливо є додати, що так популярне українське ім’я Оксана не відоме в інших європейських народів, навіть слов’янських. Римський письменник Пліній Старший (23-79), а також географ та автор “Природничої історії”, подав відомості, що “народи, які живуть на сході ріки Дунай, називаються Rhox-Alani”, і їх він поділив на два племені: рокс-алани й аорси-алани. У своїй праці він згадав про повернення римлянами князеві роксолан сина, який був заложником з часів воєнних походів роксолан на римську провінцію Мезію. Під час кількаразових вторгнень роксолан на територію Римської імперії во-йовничих ворогів з північного сходу називали ще й ревксиналами, за походженням із херсонських земель. Одного разу роксолани, в кількості близько 9 тисяч кінноти, вдерлися в римську наддунайську провінцію і знищили відділи римського війська. За римськими джерелами відомо, що роксолани мали свого князя Распарасана. Отже, роксолани були відомі як могутній народ на чолі зі своїми князями – Тасієм та Скилуром. Вони заселяли широкі терени поміж Дніпром і Доном, а головно над Озівським морем. Через п’ятдесят років (150-200 років після народження Христа) роксолани посунулися аж до правого берега Дунаю й коротко опісля заселяли територію між Дунаєм і Тисою. Завойовували вони й кубанські простори на сході аж до Кавказьких гір.

Погляди давніх істориків та географів свідчать про те, що роксолани близько 375 року воювали з гунами, що, мандруючи аж із глибини Монголії, кидалися на місцевих поселенців, їх безпощадно вирізували, брали в полон і йшли з ними на захід. Багатьох роксолан по дорозі повбивали, з живими зробили союз і їх же порозселювали на плодючих володіннях Германаріха – ґотського короля. Деякі частини роксолан, разом з ґотами, пішли на північний захід й оселилися в Руґії та Балтійському Помор’ї, а ще інша група подалася аж до південної Франції, де отримала назву Russollon. Залишки роксолан, як найбільшої їхньої частини, зайняли територію лісостепів, де незабаром змішалися із слов’янами. Назву “слов’яни” розуміємо як зовсім новіші племена й ніяк не як автохтони українських земель.

Давньогрецький вчений Клавдій Птоломей, що жив і працював в єгипетському місті Александрія у ІІ столітті, займався астрономією, математикою та географією. Він створив мапу світу, яка стала основою для картографії цілої Європи аж до половини ХVІ ст., на котрій навів ряд відомих здавна населених пунктів. На території України подав такі основні географічні назви: Point Euxin – Чорне море, Carpatus monts – Карпатські гори та інші; з річок Tira – Дністер, Boristhen – Дніпро; з міст Klepidava – мабуть, Кам’янець, Olvia Metropol – правдоподібно, Київ, Serim – правдоподібно, Чернігів і т. д. У Києві 1899 року появилася “Карта європейської Сарматії за Птоломеєм” Юліяна Кулаковського (1855 – 1920) – фахівця з історії та археології стародавнього світу, до котрої додав: “Алани на підставі свідчень класичних та візантійських письменників”. На Приазовському побережжі та Причорномор’ї зазначив про поселення роксолан з такими назвами: Теодосія, Херсонес, Керкініт, Керч, Каркіна, Танаїс, Фанаґорія. Перші чотири назви міст містяться у Криму, тож на цьому півострові жили роксолани, котрі були головним ядром його населення аж до IV століття по Христі. До речі, роксоланський князь мав військові бази в Криму. Спроби греків контролювати усіма землями Криму не були успішними. Тож вони трималися тільки близько моря по містах та пристанях. Не зовсім є правдою, що гуни цілком знищили роксолан. Після їхнього кочування через простори Причорномор’я відійшли трохи далі на захід, а роксолани зайняли свої первісні терени. Їм вдалося заснувати інші портові міста-пристані, наприклад, Сурож, який для алан-роксолан був вигідним з меншими кораблями. Слід зазначити, що через тривале місцепроживання роксолан у Криму вони мали “аланські парохії”, бо історики церков описали суперечки херсонських і ґотських митрополитів. Матеріали по археології Кавказу подають інформації про перебування візантійського цісаря Лева Спотарія між аланами на початку 700-го року, й аланський король Сародій був союзником Візантії до того часу. Арабський письменник, вчений і мандрівник Масуді Абуль-Хасан, народжений наприкінці ІХ ст., у своїх творах “Вісті часу”, “Середня книга”, “Книга повідомлень та розсудів”, “Промивальні золота” розповідає про побут алан-роксолан. Вони, як зазначив, мали опрацьовані власні культи і залишили свій слід у мові – базі знань, культурі, побуті та виробництві різних предметів домашнього вжитку і декоративного характеру, що відображають їхні типові риси.

У ланцюгу цивілізації роксолани були спадкоємцями арійської, трипільської, скитської (скіфської), кіммерійської культур. В етапі свого панування на північному Причорномор’ї воно розтягнулося на довгі століття. Підсумовуючи, варто сказати, що про “роксан-роксолан” згадували Михайло Лисицький – ієромонах та автор Густинського літопису з 1670 року; Петро Могила – Київський Митрополит, який у своїх творах вживає такі вирази, як “православні роксолани”, “церква Роксоланська”; гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Пилип Орлик; Севастіян Сакович у поемі латинською мовою під заголовком “Roxolania”; польський шляхтич Ян Смолінський, який, описуючи посольство поляків до гетьмана Б. Хмельницького у 1648 році, назвав одного шляхтича-роксоланина, та інші дослідники роксолан і “роксоланії” (Дам’ян Горняткевич). Отже, не даремно Анастасію Лісовську, свою дружину, турецький султан Сулейман назвав Роксоланою, що походить від назви “Роксоланія” – в давніх часах Української держави, так милозвучної, шанованої та популярної.

Павло Лопата