Не посипати голову попелом

Виступ у ШКОЛІ ОУН голови Інформаційного Управління Київсь-кої Патріархії, Єпископа УПЦ КП Євстратія Зорі фактично не стосувався питань віровчення, а в основному був присвячений церковно-релігійній ситуації в Україні та перспективам створення Єдиної Помісної Церкви.

Оскільки і мені не байдужа ця тема, дозволю собі поділитися враженнями від зустрічі та дискусій, а також, принагідно, – власними міркуваннями.

Візантія, “Рускій мір”, Патріарх Кіріл

Коріння проблем, які сьогодні намагаються розв’язати українські християни, слід шукати в часах Візантійської імперії, а точніше її геополітичного краху. Власне, ослаблення Візантії як “ІІ Риму” створило передумови для появи імперських амбіцій у Москви. Відтак на роль “ІІІ Риму” почав претендувати Московський Патріархат.

Поширеною є думка, що в Москві терпляче чекали понад 140 років, коли у Константинополі визнають патріаршу гідність московської Церкви. Насправді ж Москва навіть не відчувала потреби в такому визнанні, оскільки вважала себе “визнаною” де факто. Очевидно, за таких обставин Київська Митрополія не могла сприйматися Московським Патріархатом у якості Церкви-партнера: “ІІІ Рим”, як і перший та другий, бажав лише підкорювати.

Концепція “Руского міра”, яка народилася не стільки у церковних, як у політичних колах сучасної Росії, – намагання реанімувати ідею Москви як уже “ІІІ Риму”. Нежиттєвість такої ідеї не підлягає сумніву, оскільки для її реалізації ані Російська Православна Церква, ані Російська держава не мають необхідних ресурсів. Через те доходить до абсурду, коли складовою “Руского міра”, скажімо, намагаються зробити Румунську Православну Церкву лише на тій підставі, що в її храмах поминають Патріарха Кіріла.

Головним “мотором” у популяризації ідеї “Руского міра”, без сумніву, є Патріарх Кіріл, один із найактивніших церковно-релігійних діячів Росії. На відміну від свого попередника Патріарха Алексія, який не вважав за необхідне втручатися у всі без винятку справи Церкви, Кіріл поставив перед собою чітку мету – розбудувати структури Московського Патріархату саме в дусі “ІІІ Риму”.

УПЦ КП і УАПЦ. Вселенський Патріарх

Переговори про об’єднання двох Українських Православних Церков – УПЦ КП і УАПЦ тривають час від часу, але кожного разу безуспішно. Цього разу переговорний процес розпочався з ініціативи колишнього президента Віктора Ющенка. Але і цей факт, схоже, не може стати вирішальним на шляху досягнення домовленостей. При цьому стає зрозумілим, що основна причина невдачі лежить не у площині різного бачення мети. Якраз навпаки, обидві Церкви виступають за створення Єдиної Православної Церкви, набуття нею автокефалії і визнання її іншими Православними Церквами. Нездоланні протиріччя мають виключно суб’єктивний характер. Для прикладу, як свідчить Владика Зоря, лише двоє з діючих нині Єпископів УАПЦ під предстоятельством Митрополита Мефодія не були в УПЦ КП.

Однак чергове фіаско на переговорах – не підстава “посипати голову попелом”. Ключова роль у подоланні православного розколу в Україні належить взаєминам між УПЦ КП і УПЦ МП, зокрема еволюції останньої в бік автокефалії.

Зближення УПЦ КП з УПЦ МП – лише один шлях до набуття повної незалежності й визнання Української Православної Церкви. Інший шлях був апробований у липні 2008 року, коли до Києва з офіційним візитом прибув Вселенський Патріарх Варфоломій. Можна по-різному оцінювати приїзд “грецького Патріарха”, але з висоти часу стало зрозумілим, що “грекам” не йдеться про автокефалію для УПЦ, а лише про використання чинника УПЦ КП як засобу своєрідного шантажу в непростих взаєминах з Московським Патріархатом.

УПЦ МП і Митрополит Володимир

Наразі середовище УПЦ МП складається із трьох груп. Перша – тяжіє до об’єднання з УПЦ КП і виступає за набуття Українською Православною Церквою статусу автокефалії, друга – робить все, аби цього не допустити, й надалі прагне залишатися під омофором Москви, і третя – своєрідне “болото”, яке очікує, на чий бік впадуть шальки терезів.

Безсумнівним авторитетом в УПЦ МП залишається її предстоятель Митрополит Володимир. Незва-жаючи на ознаки фізичної слабкості, Блаженніший має ясний розум, здатність до аналізу і повністю контролює ситуацію у своїй Церкві. При цьому усім зрозуміло, що Митрополит не буде робити рішучих кроків ані в один, ані в другий бік. Запорукою ж майбутнього об’єднання буде еволюція світогляду українських єпископів. Багатозначна фраза Владики Зорі: українські єпископи не можуть не виступати за українську автокефалію.

Церква Київської Традиції

Важко сперечатися з тезою Блаженнішого Святослава, пред-стоятеля Української Греко-Католицької Церкви, що найкращою відповіддю на загрозу “Руского міра” може стати побудова “Українського світу”. На практиці це мало б означати об’єднання всіх гілок колись єдиної Київської Церкви.

Свого часу своєрідну формулу такого об’єднання запропонував колишній Митрополит Києво-Галицької Митрополії УГКЦ Любомир. У своєму зверненні з нагоди започаткування повернення осідку Митрополита до Києва “Один Божий народ на Київських горах” він наголосив, що порозуміння між усіма гілками колись єдиної Київської Церкви “буде реалізуватися не всупереч життєво важливим потребам Українських Церков, а в міру готовності Риму, Царгороду і Москви до сопричастя з Києвом і в міру готовності Києва до сопричастя з ними”.

Напевно, замало часу минуло, щоб належним чином зрозуміти реалістичність ідеї Блаженнішого Любомира. Будемо відвертими – для багатьох українських християн, зокрема православних і греко-католиків, ідея одночасного співпричастя Київської Церкви з Римом, Константинополем і Москвою виглядає сьогодні нереалістичною.

Але можливо, що Блаженніший Любомир, на відміну від нас, дивиться на світ іншими очима і бачить те, чого хоче Господь.

Богдан Червак,

парафіянин Церкви

Святого Миколая Чудотворця

на Аскольдовій Могилі