Юрій Винничук: “Я пишу про Львів старий, я у нього закоханий”

Юрій Винничук – людина відома як в Україні, так і поза її межами. Прозаїк, літературознавець, публіцист, двічі лауреат премії „Книга року ВВС” (2003 р. і 2012 р. ), редактор видання “Post-Поступ”. Входить у п’ятірку найпопулярніших українських авторів.

Перебуваючи у Канаді, Юрій Винничук завітав до редакції “Нового Шляху” і люб’язно погодився відповісти на кілька запитань нашого кореспондента Лариси Гринди.

– Пане Юрію, думаю, Вас представляти особливо не треба, але, може, подайте коротку довідку про себе для наших читачів.

– Народився я в Івано-Франківську, там же закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. У 1974 році переїхав у Львів, де живу до сьогодні. У своєму житті доводилось займатися різним, оскільки за часів совєтської влади мене ані не друкували, ані не брали на відповідну працю.

У 1987-1991 роках був режисером Львівського естрадного театру “Не журись!”. Писав сценарії для вистав “Не журись!” та пісенні тексти.

Можна сказати, свій письменницький шлях почав із незалежністю України, моя перша книжка вийшла у 1990 році. Протягом цих років написав понад двадцять книг, окремі з них перевидавалися по кілька разів, деякі перекладені на інші мови.

Також працював у львівських виданнях “Поступ”, “Гульвіса”. Тепер редагую “Post-Поступ”.

– На сьогодні Ви входите у п’ятірку найпопулярніших авторів в Україні. Що можете сказати про сучасну українську книжку?

– Повертаючись до 90-х років минулого століття, коли зароджувалась сучасна українська література, наголошу, що тоді був великий хаос. Люди були спраглі доброї книжки, але видавалася переважно російськомовна література, оскільки російська книжка мала пільги. І так тривало майже до кінця 90-х. Лише наприкінці 90-х такі пільги отримала і українська книга, і тоді українське книговидання зрушилося.

Починаючи з 2000 року, у Львові проходить книжковий Форум. Спочатку він не був багатолюдним, але на сьогодні цей захід переріс у справжнє свято книги. На нього з’їжджається багато книговидавців, приходить силенна народу, тобто можна сказати, що зацікавлення українською книгою є.

Я свої основні книжки видав, саме починаючи з 2000 року. Щороку видаю по 2-3. Але не тому, що я такий продуктивний, – просто писав раніше, але не мав можливості видати. Сьогодні ж ситуація така, що будь-яка талановита людина може щось видати – проблеми нема.

Є тільки проблема з письменниками минулого часу, оскільки якщо той чи інший письменник не вивчається у школі чи університеті – його не видають. І це дуже зле, тому що в Росії, скажімо, видають багатотомні видання забутих письменників. У нас же повних видань творів взагалі нема, держава, на жаль, цього не підтримує.

– Скільки Ваших книжок уже побачило світ?

– Моїх власних – понад двадцять. До того ж, я упорядковую антології, оскільки дуже люблю цю справу. Їх уже також вийшло близько тридцяти.

– Який Ваш твір для Вас найбільш улюблений?

– Напевно, важко виділити котрийсь, оскільки усі мої твори для мене – як діти, всі улюблені. Ну, мабуть, сьогодні можна сказати, що це моя остання книга “Танґо смерті”, яка вже набула популярності і перекладається на російську та англійську мови.

– Усі Ваші твори пов’язані зі Львовом або про Львів. Ви, зокрема, написали книжки “Легенди Львова”, “Кнайпи Львова”, “Таємниці львівської кави”. В яку кав’ярню або кнайпу у Львові Ви порадите зайти?

– Мої книжки – про Львів стародавній. Про сучасний Львів я не пишу. Я пишу про Львів старий, я у нього закоханий. У цих книжках не лише про кав’ярні та шинки. Там купа цікавих історій про людей, які в той час мешкали у місті або відвідували Львів. Ці твори кілька разів перевидавалися, вийшов переклад у Польщі. Відгуки – чудові.

А щодо порад, куди піти у Львові, то в сучасному місті чимало прекрасних закладів, так би мовити, на будь-який смак. Ніхто, хто побував у Львові, не нарікає – і їжа добра, і напої, і оформлення, і обслуговування. Так що приїжджайте.

– Хто оплачує видання книги, і чи ще існують в Україні державні видавництва?

– За свою книжку платять тільки графомани. Видавництва в Україні переважно приватні і полюють за добрими, читабельними авторами, видають книги багатотисячними тиражами.

Залишилось кілька державних видавництв, але вони спеціалізуються на випуску шкільних підручників, фахової літератури, і роблять це на державні ґранти.

– Пане Юрію, Ви згадали Львівський книжковий Форум. Що він дає українському письменникові?

– Для письменника – це шанс представити свій твір, адже проводяться презентації, зустрічі з читачами, інші заходи. Думаю, кожен автор зацікавлений у реакції читача на свою книжку. На Форумі таку реакцію можна побачити і відчути.

Також надзвичайно важливо, що під час Форуму є нагода зустрітися та нав’язати контакти із зарубіжними письменниками, тому що на Львівський Форум приїжджає багато авторів з інших країн світу. І вони, до речі, захоплені, адже у себе не бачать такої кількості зацікавлених людей, як на Форумі у Львові. Люди приходять на їх презентації, стоять у черзі за автографами... І це ще раз підтверджує, що українці – нація, яка читає.

– Як Ви вважаєте, чи могли б вплинути українські інтелектуали, письменники зокрема, на розвиток подій в Україні, щоб вона стала справді демократичною, високорозвинутою країною світу?

– Це не справа письменників – ставити якісь завдання, допомагати у чомусь. Цим повинен займатися хтось інший.

Я як письменник пишу публіцистику, критикую владу, і цим обмежується моя опозиційна діяльність. А твори мої не мають жодного стосунку до того, що відбувається тепер, тому що я вважаю, що я не мушу приносити в жертву моє слово на злободенні події, оскільки сьогодні вони актуальні, а завтра – вже ні.

Політикою ж нехай займаються політики.

– Вас, до речі, не запрошували приєднатися до якоїсь політичної сили, стати депутатом?

– Ні, такої пропозиції не було. Моя теперішня позиція мене задовольняє. Тим паче, не знаю, чи знайшов би я спільну мову з тими політиками, бізнесменами, які сьогодні в Україні йдуть у депутати. Мені здається, усі вони – потенційні “тушки”, їх легко підкупити і перекупити, їх легко змусити до того, щоб вони зрадили...

– Пане Юрію, надзвичайно приємно вітати Вас тут, у Канаді. На концерті-кабаре, з яким Ви виступили перед торонтською публікою разом з Віктором Морозовим, зал був переповнений. Це ще раз підтверджує, що люди вас пам’ятають і люблять. Чи не думаєте про відновлення театру “Не журись!”?

– Наш виступ з Віктором Морозовим радше був спонтанним. Мене взагалі запросили Торонтський та Едмонтонський університети для презентації моєї останньої книжки “Танґо смерті”. Оскільки я вже опинився тут, ми з Віктором вирішили спробувати програму батярських пісень, оскільки справді є думки відродити “Не журись!”.

– Як вважаєте, спроба була успішною?

– Думаю, що так. Нас дуже гарно приймали і в Торонто, і в Монреалі, де ми також дали концерт. Я, власне, думав, що буде якась різниця у сприйнятті нашого гумору, але жодної різниці з Україною не помітив – де сміються в Україні, сміялися й тут.

– Над чим працюєте в даний час?

– Я почав писати новий роман. У сюжеті – події, які відбуваються у 1640-х роках, козаки під проводом Богдана Хмельницького штурмують Львів. Але роман написаний від імені львів’янина. Перед тим історичні романи, які торкалися цієї події, завжди писалися з позиції козаків, і створилися різні міфи, нібито львів’яни допомагали козакам, надавали їм відомості, подавали сигнали... Це все неправда. Мій роман розповість про дані події з іншої точки зору. У творі буде подано багато історичних фактів, тодішньої хроніки.

– Що ж, будемо з нетерпінням чекати виходу Вашої нової книжки. Бажаємо Вам творчого натхнення для написання цього твору та десятків наступних. І щиро дякуємо за інтерв’ю.

Розмовляла

Лариса Гринда

PHOTO

Юрій Винничук в редакції “Нового Шляху”