Закликаю усіх: “Не забувай,

не здавайся

й не пробачай!..”

Протягом останніх років у ході проведення Всеукраїнської акції “Запали свічку Пам’яті” на вшанування жертв Голодомору-Геноциду 1932-1933 років та політичних репресій супроти української нації я не лише сумую, тяжко переживаю за долю свого, донедавна поневоленого народу, але завжди наголошую на головному: “Коли сьогодні запалю у вікні свою скорботну свічку, то особисто для мене це буде не лише свічка Пам’яті та скорботи, але й ще свічка непокори та спротиву всім тим, хто ненавидить мою державу, хто ненавидить українську націю, хто не визнає її трагедій і хто волів би бачити нас, українців, покірними й переможеними… То ж не лише пам’ятаймо і вклоняймося пам’яті невинно убієнних тоталітарним режимом Кремля наших єдинокровних братів і сестер українців, але разом з тим – не простімо й не забудьмо імен катів нашого народу. Тому я звертаюсь до кожного з вас, моїх братів і сестер, розкиданих по усьому білому світу, із закликом Пам’яті – “Не забувай, не здавайся й не пробачай!..”

Дуже прикро, сумно, невиправдано й недалекоглядно, що на державному рівні часто й свідомо “забувають”, що большевицька окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні намагалася знищити усе національне – від української інтеліґенції до Української Церкви, але особливою “турботою” займанці оточили українського працьовитого селянина – цвіт і сіль нашої нації.

Наш народ ніколи не був звабливо-простою мішенюю для большевицьких вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій і свого майна, зрештою – на захист своєї національної ідентичності й окремішності. Так, лише у червні 1920 року на Полтавщині, населення якої в усі часи кривавого большевицького панування чи не найбільше постраждало від Голодоморів, відбулося – 76, у липні – 99, а у серпні – 92 селянські повстання, які супроводжувалися розгромом комнезамів, збройним спротивом, вбивствами большевицьких про-даґентів та активістів, а також озброєних членів так званих продзагонів, які сприймалися селянами не інакше як мародери й грабіжники, а не як представники влади, бо були складені здебільшого із декласованих елементів, а то й відвертих бандитів, якими керували виключно большевики, переважно не-українці.

Вже наприкінці 1920 року т. зв. українські большевики розпочали впровадження в життя жорстокого плану своїх московських зверхників щодо організації Голоду. Влітку 1921 року на Полтавщині, як і по всій Україні, розпочався перехід від продрозкладки до продовольчого податку, який селяни були змушені платити натурою, тобто хлібом. Оскільки селяни здебільшого, як і раніше, віддавати безплатно хліб не збиралися, то продовольчий податок стягувався за допомогою озброєної військової сили. Для боротьби на продовольчому фронті, яка призвела до першого масового голоду в Україні, залучалась також і місцева міліція під керівництвом органів ЧеКа, а також спеціально створена так звана продовольча міліція. А виснажених страшним голодом людей зустрічали створені у травні 1921 року так звані “заградітєльниє отряди”, які перешкоджали руху біженців у пошуках хліба. У фактично мирний час діяли суди революційних трибуналів.

Лютували тиф, холера, дизентерія та цинґа. В листопаді 1921 року на Полтавщині налічувалось понад 60 тисяч хворих на холеру та понад 10 тисяч хворих на тиф. У часі максимального піку голоду протягом 1921 року большевики відправили з Полтавщини понад 10 мільйонів пудів хліба, з них до Москви – 140 вагонів, посівним комітетам губерній Московщини – 270, на Донбас – 2655 вагонів.

Як відомо, за большевицько-московською термінологією, 1929 рік називався “роком великого перелому”. Насправді ж у країні було запроваджено примусову колективізацію сільського гос-подарства, яка обернулася, зокрема, для селян Полтавщини та усієї України масовим зубожінням, репресіями та жертвами.

Основна маса селян Полтавщини на той час – це були одноосібники і не поспішали вступати до колгоспів та товариств по спільному обробітку землі, хоча політика большевиків на селі була дискримінаційною, особливо, коли це стосувалось паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію і встановлення низьких цін на хліб, що фактично забирався у селян за безцінь. Тому місцеві большевицькі провідники й комнезамівці активно долучилися до впровадження та стягнення у 1928-1929 роках так званого єдиного сільськогосподарського податку, а також обтяжливого “самооподаткування”, яким було встановлено грошовий внесок (пай) у залежності від прибутковості господарства. На села направлялись для допомоги низовим партійцям функціонери з округи, “рабочіє брігади” та представники органів ҐПУ. Масово розпродавалось або вилучалось майно, отже, йшло до “ліквідації куркульства як класу”. Спротив на селі подавлявся нещадно – селяни особливими нарадами при колегіях ОҐПУ у позасудовому порядку висилались у Московщину, як було зазначено у вироках – “у Північний край”. Большевицький лідер в Україні поляк Станіслав Косіор підписав 24 лютого 1930 року інструктивний лист низовим органам большевицької партії щодо колективізації “всієї України – до осені 1930 року”. Для цього було створено навіть спеціальний орган під назвою Укрколгоспцентр.

Поступово на всю Україну і на Полтавщину зокрема насувався страшенний за своїми наслідками Великий Голод. Але большевицькі бузувіри й не думали хоч якимось чином послабляти тиск і вперто продовжували “закручування гайок”, як вони казали. За невиконання большевицького плану хлібозаготівель багато районів Полтавщини згідно з постановою РНК УССР і ЦК КП(б)У “Про відновлення завозу промтоварів на село” від 15 грудня 1932 року опинилися за межами дії цієї постанови, отже, фактично у большевицькій блокаді, – селянам не завозились вкрай необхідні речі повсякденного вжитку: сіль, мило, сірники.

Прислані большевицькою пар-тією в райони Полтавщини т. зв “25-тисячники” закликали припинити опортуністичне ставлення до заготівель масляничних культур, як також “загострити питання суцільної колективізації та на цій базі ліквідувати глитайню як клясу”. Відповідно до указу від 7 серпня 1932 року селянин, що не виконав план хлібозаготівель або ж навіть зрізав колосок на колгоспному полі, автоматично ставав “классовим враґом” і міг бути негайно розстріляним, а його майно мало бути конфіскованим з насильницьким виселенням з домівки усієї родини. Обшуки та вилучення хліба т. зв. “буксірнимі бріґадамі”, складеними з активістів, стало нормою для тогочасного полтавського села. Все це супроводжувалось агітаційними заявами про “боротьбу з ворожими діями куркулів та підкуркульників”, до числа яких міг бути зарахований буквально будь-хто із більш-менш заможних селян, що відмовився вступити в колгосп. Від “злісних нездавців контрактації хліба” через газети змушували відмовлятись навіть їхніх неповнолітніх дітей та усіх родичів.

У пошуках хліба селяни-українці йшли до великих міст, а то й через кордон, до своїх єдинокровних братів у Західній Україні, але більшість тихо вмирала у селах та хуторах Полтавщини. Всюди панував страх голодної смерті, який породжував безнадію, однак полтавські селяни чинили опір большевицьким репресіям та беззаконню. Боролися, як могли... Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення большевиками весняно-польових робіт наступного року. Скільки вимерло людей, наразі встановити неможливо, бо всі документи про облік померлих під час Голодомору 1932-1933 років були вилучені і, ймовірно, знищені з органів ЗАГС та сільських рад уповноваженими райкомів, райвиконкомів та співробітниками УНКВС, можна лише провести порівняльний аналіз на підставі двох переписів народонаселення 17 грудня 1926 р. та 17 січня 1939 р. Деякі хутори на Полтавщині, де мешкали переважно одноосібники, а в селах – цілі кутки й вулиці та хліборобські родини – зникали назавжди з лиця землі. Мерців навіть не хоронили, а якщо й хоронили, то у братських могилах, не ставлячи жодного хреста чи якогось знаку.

Закінчення у наступному числі “Нового Шляху”