Українська велика хресна хода 1932-1933 років

Софія Божик,

студентка факультету журналістики

Львівського Національного Університету ім. І. Франкa

Ісус був розп’ятий на Голгофі на 33-му році життя. Минулого століття, 33-го року українці переживали пік своєї хресної ходи. Ми ще й досі відчуваємо голод через “брак спадкоємної інформації, духовних цінностей між поколіннями”. Бо “людина, яка померла сім чи десять мільйонів разів, а може, й більше разів, не залишила потомства”. Ми знаємо про Голодомор як про історичний факт, ми знаємо, що це найжахливіша сторінка з історії українського народу. Це твердження правильне і беззаперечне, але за ним ховаються і ті, хто дійсно перейнявся історією людей, які померли з голоду, які не воскресли, життя яких оцінили в один номер, і ті, котрі нічого не знають про Великий Голод, котрі по-своєму, у серці не пережили біль втрати мільйони разів непрожитого життя.

Про Голодомор важко писати, бо важко не говорити шаблонними словами, важко осягнути розумом, серцем і уявою зоологічну ненависть Сталіна до людей, яких він не знав і ніколи не бачив. Я не хочу писати про числа, я хочу написати про стару людину, найкращі літа якої минули в роботі і яка хотіла дожити свого віку, про свого ровесника чи ровесницю – юну людину, яка вперше закохувалась, думала про майбутнє і жила надією, мала мрії... Я хочу написати про маму і тата, які хотіли щастя своїм дітям, бачити їхні сім’ї, бавити внуків. Люди з минулого є в кожного з нас, і вони мали такі самі прагнення, бажання, як і ми, як наші батьки. Важко писати про Голодомор, маючи вдосталь їжі – кращої-гіршої, але разом з нею і спокій: я не буду голодним завтра. Ми ніколи до кінця не дізнаємося про Голодомор-Геноцид, навіть маючи свідків, бо батьки боялися говорити з дітьми і між собою при дітях, не знали, що скаже дитина, вийшовши з хати. Тому і зараз ми відчуваємо голод: співчуття, переживання, болю, інформації або знань.

Мій голод допомагав тамувати американець у 16-му поколінні, випускник університету штату Оклахома, дописувач до газети “День” і викладач Києво-Могилянської Академії Джеймс Мейс. Збірка статей “Ваші мертві вибрали мене…”, яку упорядкували Наталя Дзюбенко-Мейс та Надія Тисячна, – це спроба проаналізувати і пояснити причини Голодомору 1932-1933 років, знайти факти підтвердження для тих, хто відмовляється його визнавати, і передати живі голоси тих, хто вижив, для нас, щоб пам’ятали трагедію біблійних масштабів. Однак книга, яка вийшла за сприяння газети “День” відносно невеликим накладом 5000 примірників, дає нам нове, заокеанське бачення українських проблем не лише 1990-х і початку 2000-х років, але й теперішніх. Скорботно, що вони є актуальними і тепер: корупція, інтелектуальна еміграція, законсервованість українців через численні комплекси, що позначаються і на нашому сприйнятті сучасного мистецтва, всього новаторського і на мовну експансію. Читаючи Мейса, захоплюєшся не лише його підкоренням української мови, влучністю слів і думкою, але задаєшся питанням: чому російська влада не визнає Голодомор геноцидом, якщо Сталін навіть не був росіянином? Мова не йде навіть про патріотизм, відвоювання свого, і через сталінізм Росія розвивається як пострадянська держава, мислячи міазмами, пережитками радянського. Навіть той факт, що російська влада не визнає геноциду, не сприймає Україну як іноземну державу, та й взагалі всі країни колишньої червоної імперії, не дає Росії європеїзуватися. Те мислення і цінності, чужі для людини нового століття, проникають у всі сфери суспільно-політичного життя, роблячи уразливою і економіку, і господарство країни, розпорядження внутрішніми ресурсами. Ми бачимо, що є українець, є росіянин і є окремий тип – радянська людина, тобто категорія, не притаманна сучасному громадянинові України чи то Росії, будь-якої іншої держави, що здобула незалежність після розпаду СРСР. Так-от категорії, якими мислила саме радянська людина, які передала представникам російської влади, не дають нормально функціонувати державі в умовах теперішнього часу. Хто такий Владімір Путін? Колишній КГБішник! То як він може вивести Росію на новий шлях розвитку? Це саме стосується і теперішньої української партії при владі, яка через своє радянське міазматичне мислення має упередженість, ненависть до української мови, українських героїв та історії, зокрема і до Голодомору.

Події 1932-1933 років стосуються не тільки України, але й цілого світу, неодноразово повторює Мейс. Тому що це спроба знищити самобутність, геніальність української нації на тлі світової цивілізації, а значить, розправитися з усім культурним, історичним та інтелектуальним надбанням українців, яке, вливаючись у світові процеси, робить його таким різним, цікавим і перспективним. Напевне, саме перспектива є ключовим словом. Українці, виборовши свою незалежність, навчили заокеанські та європейські країни не лише терпіння, але й мужності заявити про себе як про індивідуальну, амбітну країну з бажанням утвердити демократичні цінності, розвивати творчу, інтелектуальну думку.

Вибороти свободу – це одна справа, зберегти і пошанувати – зовсім інша. Ми повинні продовжувати боротьбу не лише для тих, хто вижив, але й тих, хто віддав своє життя задля України. Не робити цього, не розвиватися демократично – ганебно і негідно. Бо ми в боргу і перед тими сімома чи десятьма, чи більше мільйонами замордованих людей. Ми не повинні використовувати Голодомор для власного шкодування, для виправдання, а боротися, щоб захистити пам’ять, захистити себе, щоб заявити твердо про себе – я українка, я пишаюся собою, я живу не в країні, яка хоче наслідувати Європу, а в самобутній, якій є чим поділитися з Європою, яка є невіддільною частиною Європи. Мені би дуже хотілося, щоб ми прийшли до Європейського Союзу не як держава, якій потрібна економічна підтримка, а як держава, яка має потенціал, яка має що вкласти у скарбницю світу.