Олександр Довженко – художник

у 50-річчя з дня смерти

Павло Лопата

Олександр Довженко – велике мистецьке явище в українському кіно. Людина неабиякої ерудиції. Наповнений духовними багатствами, ідеями, образами, він також відомий не тільки як письменник, кінорежисер, блискучий промовець, але і як художник. Майбутній мистець народився в селі Сосниця на Чернігівщині одинадцятого дня й одинадцятого місяця 1894 року в сім’ї селянина. Закінчивши Глухівський учительський інститут на двадцятому році життя, вчителював у Житомирі і Києві. Він викладав фізику, природознавство, географію, історію і гімнастику. Одночасно вчився у Київському комерційному інституті та в Академії мистецтв, і було це за часів гетьмана Павла Скоропадського. Брав активну участь у громадсько-політичній роботі. Працював у відділі народної освіти та мистецтв.

Протягом двох років О. Довженко перебував на дипломатичній роботі: спершу майже рік у Варшаві (з жовтня 1921 р.) і опісля – у Берліні. Мистецьке навчання продовжував у Берлінському приватному художньому училищі Еріка Геккеля на відділі живопису.

Після повернення до Харкова його колишній однопартієць і зна-йомий ще з Києва Василь Еллан Блакитний влаштував новоприбулого співробітником газети “Вісті ВУЦВК” на посаду карикатуриста. Відтоді на сторінках “Вістей” та в інших столичних виданнях почали часто появлятися карикатури на міжнародні і внутрішні теми, підписувані псевдонімом Сашко. На одній із них – “Дитина-шестилітка” (“Вісті”, #7, 1924) бачимо, як від грізної голови червоноармійця втікає з переляку постать буржуя. Подібний образ знаходимо і в карикатурі “Новий спецгаманець”.

У цьому фаху Довжено не був початківцем. Ще вчителюючи в Житомирі, він мріяв стати художником. Багато малював вдома, брав приватні уроки малювання і залюбки створював карикатури на своїх колег-учителів, а у Варшаві уклав альбом “Ряба книга” карикатур з життя дипломатів. На одній із них під назвою “Думайте, хлопці, думайте” був представлений український дипломатичний корпус за писанням ноти чергового протесту панові Скирмунту. Захоплений на той час мистецтвом, Довженко віддавав улюбленій справі кожну вільну хвилину. Він створив чудесні малюнки, дуже дотепні карикатури і дружні шаржі мало чи не на всіх співробітників. Згодом цю “Рябу книгу” Сашко подарував Е. Блакитному.

Дебютував у пресі як карикатурист Довженко у 1923 році, посилаючи карикатури з Берліна до нью-йоркського журналу “Молот”, в якому їх поміщав редактор Микола Тарновський. Харківський період Довженка – карикатуриста і маляра (1923–1926) був найплідніший. З того часу нам відомі олійні та акварельні портрети П. Тичини, В. Сосюри, М. Йогансена, В. Поліщука, І. Дніпровського та “Автопортрет”, всі з 1924 року, а також В. Еллана Блакитного, перший із 1923 року, а другий – з 1926 року. Працював Довженко художником-ілюстратором і для журналу сатири і гумору “Червоний перець”, як рівно ж для газет “Комуніст” і “Селянська правда”. У редакції “Вістей” часто з самого ранку Довженко витягав зі свого портфеля різного роду аркуші з карикатурами і показував їх Блакитному, а той зразу придумував текст до вже готових карикатур. У них відбивались події внутрішнього і зовнішнього життя країни. Під час видужування молодого Еллана Довженко намалював третій з черги портрет і подарував його своєму 31-річному колезі. На осяяній сонцем веранді, на тлі ще розкішної зелені дерев і яскравих квітів у легкому плетеному кріслі з книжкою віршів у дуже тонкій худорлявій руці сидить Василь Блакитний з виснаженим і блідим обличчям. Після смерти Василя, що настала 4 грудня 1925 року, картина висіла у кабінеті колишнього редактора “Вістей” над його столом. Згодом портрет був виставлений у Будинку літератури ім. В. Блакитного і зберегівався там, аж поки не зник, ще задовго до війни.

У червні 1926 року Олександр Петрович виїхав в Одесу на роботу на кінофабрику як режисер. Поруч з роботою над численними кінофільмами світової слави, як “Вася-реформатор” (1926), “Звенигора” (1929), “Арсенал” (1929), “Земля” (1930), “Іван” (1932), “Щорс” (1939), “Повість полум’яних літ” (1944-1945), “Зачарована Десна” (1954-1955) та ряд інших, він виконував не тільки рекламні плакати для них, але й різноманітні рисунки: “Вершники” для фільму “Щорс”, “Маленький Сашко” для фільму “Зачарована Десна” та інші. З винятковим піднесенням любив Довженко говорити про історію нашого минулого: “...А чи маємо право забувати про те, як на степових могилах лунали войовничі звуки труб благородного Святослава, перекриваючи брязкіт зброї; забути про славну Запорозьку Січ; про легендарних воїнів козацьких і про їхню священну землю?..” Цих героїв та ряд інших Довженко зарисовував на папері і часто-густо показував їх своїм співбесідникам. Він не розлучався зі своїм блокнотом. У ньому збереглося багато рисунків маляра і пристрасного рисувальника. От варто згадати такі: “Дружній шарж на Остапа Вишню”, “Політичні шаржі”, “Автошарж”, “Мічурін диригує природою”, “Мічурін в саду”, “Терентій за роботою” і “Отець Кристофор”. Слід додати, що збереглося ще три інші автопортрети. Вони датовані 1946 і 1948 роками і останній рисунок олівцем, де Довженко себе нарисував, початком 50-их років. Варто додати, що число різноманітних мистецьких робіт налічує понад двісті.

1933 року на запрошення Йосифа Сталіна Довженко опинився у столиці Радянського Союзу. Фактично це було для нього заслання. Тут, у Москві, 26 листопада 1956 року, рівно після двадцяти чотирьох років і помер велетень українського кіно. Та хоч він і помер, але його творчість – невмируща.