Український вчений-театрознавець Валеріян Ревуцький

Закінчення. Початок у числі 44

Світлана Кузьменко

До Києва наближався фронт. 23 вересня 1943 року Валеріян Ревуцький з науковцями й акторами залишає Київ і їде на захід.

Він опиняється у Львові. “Львів надихнув мене духовно”, – пише автор. Там Валеріян Ревуцький зустрічається з багатьма акторами й письменниками, композиторами, культурними та громадськими діячами, що жили у Львові, й тими, що евакуювалися з Києва. У Львові у той час велося активне культурне життя. Працював Літературно-Мистецький Клуб, куди автора зразу ж запросили виступити з доповіддю. Діяла Театральна Студія під керівництвом Йосипа Гірняка й Олімпії Добровольської, в якій серед викладачів були й визначні професори. “Життя професійних театрів у Львові було дуже барвистим”, – зазначає автор. Львівський оперний театр складався з чотирьох секторів: опери, оперети, балету та драми. Автор подає приклади тогочасного репертуару тих театрів та називає імена артистів, що брали у ньому участь. Він відзначав гостинність та допомогу “українських братів”. “Запрошення, щирі розмови... Я був на межі сп’яніння. Як чудово чути скрізь українську мову! Я між своїх людей...” – пише автор.

Фронт наближався, і автор був змушений вирушати знову ешелоном на захід. Він опиняється в Австрії, у відомому перехідному таборі Штрасгоф, де його, зауважує автор, “нагородили” наліпкою “Ост”. Такою “нагородою” удостоювали всіх, хто був громадянином Радянського Союзу до 1939 року. Таке їх відзначення завдало багато клопотів і поневірянь після закінчення війни усім так відзначеним, які вирішили не повертатися до Радянського Союзу, бо радянські військовики їх несамовито виловлювали, щоб примусово повернути “на родіну”, під опіку “батька-Сталіна”. Валерій Шевчук у своїй передмові до книги спогадів Валеріяна Ревуцького “По обрію життя” влучно характеризує цю акцію, пишучи, що вона “набула характеру якогось диявольського шабашу, що нагадує середньовічні виловлювання відьом”. Через своє відоме прізвище Валеріянові Ревуцькому загрожувала ще більша небезпека, ніж іншим таким, стати жертвою такого полювання. Але приказка “світ не без добрих людей” у цьому випадку для автора спогадів, можна сказати, себе повністю виправдала. Бо якраз у цей для нього дуже небезпечний час він зустрічає саме таких людей. Вони радять йому, що для нього тепер вихід із такої ситуації, в якій він опинився, – приєднатися до групи італійців, що невдовзі буде повертатися ешелоном додому після війни. Автор погоджується, і вони допомагають йому у приєднанні до цієї групи.

Ця подорож до Італії була для автора досить драматичною, бо італійською мовою не володів, але знав французьку. І він “на всякий випадок вирішив прикидатися французом, що їде до своєї родини в Римі. Зовнішність моя, чорне волосся допомогли мені в цьому...”

Про ситуацію, в яку автор потрапив у той час в Італії, він пише: “Тим часом після капітуляції Німеччини загальна ситуація у Північній Італії змінилася. 3 гір повернулися комуністично настроєні партизани. У муніципальних урядах головні позиції займали комуністи замість фашистів. З’явилися групи й радянських військових, переодягнених в американську уніформу. Вся увага цих останніх була скерована на вишукування та виловлювання робітників, вивезених німцями з Радянського Союзу, в чому місцева влада їм допомагала”. Та в Італії автор знову ж таки натрапляє на добрих людей – “братів-українців”, які допомагають йому потрапити до табору полонених української Дивізії “Галичина” в м. Ріміні на Адріатичному узбережжі. У розмові з добрими людьми, що хочуть йому допомогти й пропонують два варіанти такого порятунку на вибір, автор вибирає табір полонених, міркуючи: “...Там є свої люди, однорідне українське середовище, це значно ліпше, ніж у таборі ДП, де зібрано людей різних національностей”.

У таборі полонених його дуже дружньо прийняли й прихистили. Незважаючи на те, що полонені перебували в непевності у тому, що станеться з ними наступного дня, вони вже встигли налагодити в таборі своє культурно-громадське життя. Там уже існувала своя досить обширна інформаційна преса, а в тому – дві газети, що регулярно виходили, й навіть гумористичний журнал. Був уже створений і свій театр. Самозрозуміло, що авторові спогадів зразу ж знайшлося відповідне місце для участи в культурному житті табору. 1947 року Валеріян Ревуцький виїжджає з табором до Англії, а 1950-го, на запрошення, – до Канади.

У Канаді початки його життя, як і майже кожного емігранта, були нелегкими. Але доля посприяла йому тут зустрітися з гарною, доброю, розумною дівчиною Валентиною Вільчинською, яка невдовзі стала йому дружиною, другом і помічником у житті та матір’ю їхньої чудової доні Ірини. Ми з моїм чоловіком Борисом Олександровим мали приємність познайомитися з обома ними ще перед їхнім подружжям. При взаємній підтримці вони обоє завершили свою канадську освіту, щоб змогти працювати у цій країні за своїми фахами.

Після захисту дисертації “Драматургія Миколи Куліша” у Торонтському Університеті Валеріян Ревуцький був запрошений на викладача у Колумбійський Університет Британської Колумбії. Ось як він згадує початки своєї праці в цьому університеті у листі до Ігоря Михайлина – автора післямови “Портрет, складений за листами” у книзі “По обрію життя”: “Коли я прийшов до мого університету у Британській Колумбії – то увесь департамент славістики був заповнений російською еміграцією з Далекого Сходу, і коли я сказав, що я українець, то до мене утворилося холодно-чемне ставлення. Я не вступав з ними у сварки, а в спокійній обстановці говорив їм про українську культуру, історію, традиції. І “лід” до мене почав танути. Я змобілізував студентів українського походження поза департаментом, і вони пішли до голови департаменту – що жадають введення української мови. Мова увійшла до програми, потім дійшло до введення курсу історії української літератури. І коли я в 65 років (тут пенсійний вік – С. К.) мусив відійти, то мова залишилася у програмі університету й існує і по сьогоднішній день”.

З офіційним відходом на пенсію викладацька праця Валеріяна Ревуцького не припинялася, його вихованці зі слов’янського відділу, що самі вже стали професорами, запросили його 1976 року викладати у відділі слов’янських студій в університеті міста Вікторія.

У Канаді Валеріян Ревуцький поруч зі своєю викладацькою працею в університетах постійно працював над дослідженнями здобутків українського театру України й діаспори, що завершувалися солідними працями, виданими книгами, переліченими вище, які звертали увагу вчених. Наприклад, Ігор Михайлин (захистив докторську працю з історії української драматургії ХХ століття) у своїй післямові до книги Валеріяна Ревуцького “По обрію життя” називає книгу Валеріяна Ревуцького “Лесь Курбас у театральній діяльності, в оцінках сучасників, – документи” “енциклопедією Леся Курбаса” й под.

У діаспорі Валеріян Ревуцький удостоєний звання дійсного члена Української Вільної Академії Наук та Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. В Україні став лауреатом премії ім. Івана Котляревського “за вагомий внесок в українське театрознавство, дослідження ак-туальних питань історії українського театру і послідовне багаторічне пропагування його здобутків за кордоном”, а також йому присвоєно звання “Дійсного члена Академії Мистецтв України”.

З роси і з води Вам, шановний Валеріяне Дмитровичу!