Бо війна війною...

Walter Cap

Політики й політичні провідники твердять, що є різні війни – навіть справедливі. Як війна “справедлива”, то можна її вести різними засобами – навіть несправедливими. Про засоби війни давно писав німецький генерал Карл фон Клявзевіц: “Війна – це продовження політики іншими засобами”. А про політику влади ще давніше писав італієць Ніколо Макіавеллі: “Успішна влада – це сила і розсудливість, будь-які засоби для втримання влади добрі – навіть необмежена сила і підла справедливість”. Взяти б на роздуми війну президента Буша в Іраку. Справедлива? Розсудлива? Для втримання влади? Чиєї? Продовження політики? Мій приятель, той від політики, на ці запитання відповідає: ні! “Залежить, як лежить”, – відповідає інший. З політичної точки зору Ізраїлю: справедлива, бо Саддам Гуссейн був ізраїльським ворогом. Запеклим. З точки зору Америки: справедлива, бо Америка – найбільший приятель Ізраїлю, і як ізраїльські політики врадять – так має бути. І бізнесова, бо нафти в Іраку, як снігу в Сибіру.  Тут варто зацитувати Олену, доньку Кучми й дружину Пінчука. “Вся економіка Росії стоїть на нафті, – сказала вона в одному інтерв’ю російській газеті. – Ми сидимо на трубі, тому інтерес Росії в тому, щоб ціна на нафту була висока. Найдешевша у світі нафта в Іраку. 50 центів за барель коштує видобуток... Якщо Ірак почне видобувати нафту – Росія впаде... З нею відбудеться те ж, що і з СРСР... З погляду Росії все, що в Іраку відбувається, – дуже добре... Тобто безлад, атентати, живі бомби, тероризм... Одним словом – затяжна партизанська війна”. Мудра жінка! Недаремно вибрала собі за другого мужа мільярдера Пінчука – після мільйонера Франчука.

Пригадалася мені розповідь мого приятеля, того, що всюди бував, а в Україні позаяк – і все знає. Один раз прикинувся таким, що має вуйка-мільйонера в Канаді, й пішов оглядати одну фабрику меблів в Україні, щоб її евентуально купити. Провадить його жінка-менеджерка. Робітників щось дві тисячі. Всі жінки. У відділі, де меблі малюють розпилювачами, їхні білі халати стали від засохлої фарби металево-бронзовими, мов панцирі на середньовічних лицарях. Ось проходять крізь крило, де урядують директори. Де відчинені двері, там вони, почувши хід, забирають із столу газети, журнали, а подекуди й пляшки та чарки. Це ж вранці, як буває в Україні.

– Скільки їх, директорів? – питається мій приятель.

– Шістдесят, – відповідає приниженим голосом провідниця.

Після закінчення візиту мій приятель каже:

– Знаєте, що зробив би мій вуйко, якби купив вашу фабрику?

Менеджерка очікує допитливо відповіді.

 – Звільнив би всіх директорів.

– А Бог би з вас говорив, – щиро відізвалася менеджерка.

Так можна б і висловитися про прогнози пані Олени. Але не знати, чи вона віруюча. Але я загубився: почав про війну в Іраку, а потрапив між меблі в Україні. Та це така логіка, як політика у Україні, бо Україна була у війні теж – майже – в Грузії. Президент Ющенко мало що не дав наказу замінувати порт у Севастополі, щоб не пустити назад російських кораблів, які поплили на війну в Грузії. Цю війну одна держава спровокувала, а друга – розпочала. Не відомо тільки – котра що? Україну від війни врятував... – вгадайте хто? Ніхто інший, як Юля! Для цілісности кордонів України-неньки, для національного інтересу держави, для Путіна... І це гучно відзначили російські ЗМІ. Ось один заголовок: “Тимошенко грудьми захистила Чорноморський флот”. Від кого? Від Ющенка! Як? Мовчанкою на війну. Якби її не було. Як Тарас Шевченко писав: “На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує...” А цілий світ кричав про агресію.

Бо війна війною... А ще сучасна. Кожна має свою ціль, яку уряди голосно проголошують на всіх каналах масової інформації. Для кого? Кажуть, для народу. Насправді – для самозадоволення.

Наприклад, ціллю Першої світової війни було покінчити з усіма наступними війнами! Ціллю Другої – завести демократію, де би не було й яка б вона не була! Ціль останньої війни, Путінської – примусити ворога до миру... Відгомін цієї війни залунав навіть у Торонто. На відзначенні 17-ої річниці Незалежности України, яке святкував генеральний консул. Було там українське пиво, й вино, й горілка. Були промови. Один із промовців сказав, що в Росії був царизм, був комунізм, соціалізм, марксизм, ленінізм, сталінізм, а тепер є путінізм. Хтось зауважив, що російський консул у тій хвилині вийшов із залу. Дехто думав, що він образився, а повинен бути гордий з того, що його бос отримав таке відзначення; інший казав, що він не сприйняв так, як слід; а хтось, що він не все зрозумів на малоруському язику. Все можливе. Але він, як Юля, – мовчанкою – примусив усіх присутніх прислухатися до пропозиції миру...
Бо війна війною, гайта-вйо – вперед до нової війни!