Іван Іванюра: “Ми працювали удвічі більше”

Іван Іванюра – українець, громадський діяч, бізнесмен. У 80-х роках з Польщі потрапив до Канади, де створив з нуля потужне сьогодні транспортне підприємство. Протягом багатьох років він допомагає українській громаді у Польщі – дає учням стипендії, підтримує школи, культурні заходи, музичні ансамблі тощо. Свою лепту він вклав й у відбудову Народного дому в Перемишлі. У розмові з “Нашим словом” (Польща) меценат ділиться спостереженнями щодо закордонного українства, викликів, перед якими стоїть Україна, і пояснює, чим керується у своїй благодійній діяльності.

Григорій Сподарик: Чи існує щось у Польщі, за чим Ви постійно сумуєте?

Іван Іванюра: Це родина і ті, що вже відійшли у вічність. У Польщі я навчався в початковій і середній школах, а згодом – в університеті, тобто тут пройшла моя молодість, яку кожній людині приємно згадувати, і яка, на жаль, ніколи не повернеться.

– Як Ви опинилися в Канаді?

– Ще під час навчання я потрапив в Америку. Тоді з Польщі (через Австрію) виїхало багато українців. Мені повідомили, що, з огляду на значну кількість охочих, імміґраційна процедура може тривати рік або навіть довше. Через те, що я перебував у академвідпустці, то вирішив повернутися назад. Проте вже відтоді мені не давала спокою думка, щоб усе ж таки вирватися з Польщі, бо в ній, крім родини, мене вже мало що тримало. Також у ті часи я отримав стипендію на поїздку в Радянський Союз, тож побачив, як виглядає Схід, і моє рішення щодо подальшого життя на Заході стало остаточним. У цьому всьому був ще, так би мовити, молодіжно-романтичний момент. У середній школі нас було троє друзів, і ми домовилися, що ніколи не будемо складати військової присяги в польській уніформі. Нам це вдалося: я і ще один із моїх друзів виїхали на Захід, а той, що залишився в Польщі, також не пішов в армію. Я згодом виїхав до Німеччини і звідти імміґрував до Канади. Якраз наприкінці жовтня цього року минуло 25 років від того моменту. Час, коли я приїхав, був не дуже сприятливим для новоприбулих. Тоді тут не було роботи, зростало безробіття. У таких умовах мені довелося стати єдиним, хто утримує всю родину. Тоді я вирішив працювати у транспортній галузі, чим займаюся донині.

– Бажання підтримувати українців у Польщі виникає у Вас із сентименту, чи за цією активністю стоїть щось більше?

– Це не тільки сентимент, але й спроба показати місцевим українцям шлях, яким ідемо ми в Канаді, а також громади в інших країнах – в Австралії чи США. У цих державах майже вся громадська діяльність українців підтримується виключно їхніми власними силами. Підтримки з боку державного бюджету практично немає. Що цікаво, згадані держави, по суті, будувалися руками імміґрантів, а все ж таки в них нема якоїсь формалізованої підтримки нацменшинних громад. Тим часом ці громади є фінансово незалежними і найкраще організованими серед усієї нашої діаспори у світі. Я думаю, що найвагомішою причиною такого стану є те, що справа, в яку вкладаються власні, зароблені, а не просто отримані від когось гроші, шанується більше. Фінансова зацікавленість окремих людей чи представників бізнесу успіхом справи спонукує також до того, що громада стає організованішою, краще спрацьованою і більше відкривається на добродійну діяльність. Вважаю, що рано чи пізно так само буде й у Польщі, бо широка соціальна підтримка в європейських державах просто не витримує перевірки часом і того, що тепер відбувається в економічному світі. Тому переломним для українців у Польщі повинно бути поступове усвідомлення того, що їхня ситуація має щораз менше залежати від державної допомоги, а більше від особистої активності. Тут, напевно, важливу роль мусять відігравати місцеві українські бізнесмени, яких над Віслою щораз більше. Відповідно до польського законодавства, кожен громадянин може один відсоток від свого податку передати на благодійну діяльність. Саме це повинно стати джерелом фінансування таких завдань, як навчання української мови чи відбудова Народного дому в Перемишлі. Я думаю, що усвідомлення цих процесів і пробудження потреби особисто підтримувати свою громаду – це реальні виклики, перед якими стоять українці в Польщі. Водночас хочу зазначити, що, на мою думку, місцеві українці є найкраще організованою громадою – після діаспорних громад Канади і США. Крім цього, громада має усвідомлювати свою величезну роль у розвитку світового українства. На це впливає те, що Польща є членом Європейського Союзу, а також її безпосередня близькість до України.

– Яку роль, на Вашу думку, повинен виконувати перемиський Народний дім?

– Перемишль – це найдалі на захід положене місто з українськими традиціями. Також це місто, з яким я досить сильно пов’язаний емоційно, – звідси родом моя мама, тут вчився в українській школі її брат і вчителювала моя сестра. Проте я не хотів би, щоб наша діаспора, яка тепер поза Польщею, накидала власні напрямки розвитку Народного дому. Хоча, звичайно, у нас є щодо цього якісь свої думки. Наприклад, нам би хотілося, щоб він став передусім таким місцем, де українці зможуть зустрітися і просто побути разом. Причому, тут ідеться не лише про місцевих українців, а й про представників нашої громади з різних куточків світу. Я бачу Перемишль і Народний дім у ньому як потужний порт, обов’язковий пункт на шляху в Україну.

– Ви особливо підтримуєте закордонну українську освіту. Вона, беззаперечно, має позитивний вплив на формування національної самоідентичності молоді. А яким чином, на Вашу думку, українська освіта, також мова може придатися людині у професійному житті?

– У Канаді напевно допомагає, навіть не стільки мова, хоча вона теж важлива, а вже сам факт українського походження. Тут, куди б ти не пішов, існує велика ймовірність зустріти українця або когось, хто має українське коріння. Історія одного з канадських українців (який, до речі, також родом з Польщі) показує, як це буває в житті. Він працює в нафтогазовій промисловості і поїхав одного разу, здається, в Нігерію провести переговори щодо підписання дуже важливого договору. Вже за столом переговорів, захотівши проконсультуватися зі своїм партнером, але так, щоб місцеві їх не зрозуміли, він звернувся до нього українською мовою. У цей момент до них повернув голову один із нігерійців і гарною українською мовою порадив: “Не підписуйте цей договір. Люди, з якими ви ведете переговори, є нечесними”. Виявилося, що той у молодості навчався в Києві, й тому володіє українською. Отже, в цій конкретній ситуації українська мова, хоч і зовсім випадково, та однак дозволила не втратити значну суму грошей. Я думаю, що кожен, хто знає більше, ніж одну мову, може використати це як козир, зокрема у бізнесі. Адже в житті ми ніколи не знаємо наперед, що саме і в якій ситуації нам може пригодитися.

– Однак молоді люди дуже часто вважають вивчення української непотрібним обтяженням, тому намагаються цього уникнути.

– Змінити такий стан справ – це обов’язок громадських організацій. У нас цим займаються, наприклад, Спілка Української Молоді чи Пласт. Один з їхніх принципів – спілкуватися виключно українською мовою. З іншого боку, я думаю, що певні пріоритети помінялися. У часи моєї молодості, коли ще панувала комуністична система, національне усвідомлення було елементом спротиву і пов’язувалось зі знанням та вживанням української мови. Це помінялося після проголошення незалежності України. Тоді ми чомусь вирішили, що вже не мусимо так сильно старатися, зокрема щодо вивчення української мови. Я думаю, нашій громаді необхідно усвідомлювати, що знання рідної мови завжди є і буде важливим, адже тепер ми є своєрідними послами України у світі, а водночас можна сказати, що ми є репрезентантами усього світу в Україні.

– Ви є першим заступником президента Канадсько-Української Торгової Палати. Яке значення має діяльність цієї установи у відносинах двох держав?

– Палата є загальнодержавною канадською організацією, діяльність якої стосується питань торгівлі й інвестицій. Ми створюємо площину для встановлення економічних зв’язків, беремо участь у ділових переговорах, організуємо навчання тощо. Наприклад, ми співпрацюємо з канадським імміґраційним департаментом, зав-дяки чому українські студенти можуть приїжджати сюди на різні стажування. Наша структура має на меті стати серйозним виразником інтересів бізнесу перед урядами Канади та України. І я думаю, що ми робимо це доволі успішно. Канадський уряд запросив нас до участі в переговорах щодо зони вільної торгівлі з Україною. Обговорення цього питання почалося кілька років тому і триває до сьогодні. Нашим завданням тут є пояснювати незрозумілі моменти чи оцінювати запропоновані розв’язки. Таким повноважним представником ми є і перед українською владою. І знову ж таки – ми не отримуємо фінансової підтримки, а наша діяльність базується в основному на добровільних вплатах членів Палати та на прибутках, отриманих від організованих нами конференцій чи інших заходів.

“Наше Слово”, №45, 2013-11-10

PHOTO

Зліва направо власники транспортної компанії Caravan Logistics: Богдан Воркун, Стефан Марена, Іван Іванюра