Закликаю усіх: “Не забувай, не здавайся

й не пробачай!..”

Про трагедію суцільного Голодомору й спротив українців на Полтавщині в роки

від 1921 по 1933 до 1947

Закінчення. Початок у числі 44

за 14 листопада 2013 р.

-----------------------

Обурені грабіжницькою політикою партії та московсько-большевицького уряду в ході хлібозаготівельних кампаній, селяни неодноразово звертались до вищого керівництва із проханнями, а подекуди – з протестами та обуренням. Потік викривальних листів-протестів посилився у зв’язку із трагедією суцільного голоду 1932-1933 років.

Голодовка. Голод. Голодомор. Ґеноцид. Страшні слова. А страшніший кількакратно їхній правдивий і кривавий зміст... Діти й немічні, старі й малі, молодиці й парубки, дівчата й чоловіки вмирали десятками, сотнями, тисячами... Страшний Голод не знав ні віку, ні статі, ні соціального походження. Його кістлява рука була неперебірливо-безжалісною... “Всеукраїнський староста” Григорій Петровський побував на Полтавщині разом із “всесоюзним” своїм колегою Міхаїлом Калініним, відвідавши ряд населених пунктів Полтавського регіону. Калініна було повезено прихвоснями до полтавських сіл Лука, Білогорілка, Юсківці, а тоді він відбув на сусідню Сумщину. Петровський побував у Сенчі, Брисях, Свиридівці, Бодакві та Пісках (тут, за деякими даними, відбувся прикрий інцидент цього “старости” з колишнім політкаторжанином Дуб’ягою, який засудив нинішню політику Москви щодо українського села і навіть вдарив Петровського палицею).

Вимирали не потроху і не тільки та не стільки бідняки, але здебільшого так звані середняки та заможні селяни, які не вступали в колгоспи, този чи комнезами. Вимирали цілими сім’ями, селами й хуторами. До Москви 10 червня 1932 року було направлено листа під грифом “цілком таємно”, в якому без жодних евфемізмів вживалось поняття голод, як відомо, заборонене в офіційних публікаціях.

Але кривавий пік жахливого Голоду був у 1933-му, який “доповнили” новими невинними жертвами большевицькі експерименти з колективізацією та масові репресії. Свідок тих подій, полтавський краєзнавець Іван Яровий зі села Степук у своїй статті п. н. “Терор голодом” писав, що, коли пишеш про страшні події Голодомору 1932-1933 років на Полтавщині, “...то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона... Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах “лип’яники”, хто їв бруньки липи, “кашку” цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети...” Краєзнавець писав, що, згідно з повідомленням італійського консула в Харкові, щодоби вмирало близько 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою, органи ГПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства.

Станом на кінець 1932 року Полтавщина була майже повністю колективізована, тобто колгосп чи артіль діяли майже у кожному населеному пункті.

Внаслідок штучного Голодомору, шаленого терору та репресій у 1930-их роках було замордовано мільйони українців. Різні дослідники називають такі цифри: 7 мільйонів (В. Кубійович), 7,5 мільйона (Т. Сосновий), 6 мільйонів (Д. Соловей). Російський емігрант Н. С. Тімошев вважав, що лише від голоду загинуло близько 3 млн. українців, польський дослідник С. Скшипек підрахував, що від голоду 1932-1933 рр. померло 2,5 млн. українців, знищено 1,2 млн. так званих куркулів. В. Г. Чемберлен, М. Приходько подають, що від голоду загинуло 15% людності України, К. Меннінґ оцінює втрати від голоду в 10% сільської людності, Ю. Горліс-Горський стверджував, що було вислано з України лише на Північ 2,4 млн. осіб, а загальна кількість ув’язнених в СРСР сягнула у 1933 році 11,5 млн. осіб (А. Уралов), з яких 39% були українськими політичними в’язнями (О. Калинник).

Загалом, за підрахунками Міжнародної Комісії Контролю Концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnare), від 1930 по 1953 рік в СРСР у таборах загинуло як мінімум 60 мільйонів осіб. Якщо ж додати до цього 16 мільйонів жертв Голодоморів в Україні у 1921, 1932-1933 та 1946-1947 роках та 25 мільйонів (за офіційною статистикою), загиблих у часі Другої світової війни, отримаємо страшу цифру – 103 мільйони жертв большевицького режиму в 1917–1956 роках. Переважна більшість цих людей були за національністю не-росіяни, а більшість із цих не-росіян були саме українського роду.

Нарешті, тільки 25 вересня 2003 року, виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН, тодішній український президент Кучма оприлюднив страхітливі цифри жертв Голодомору в Україні – близько 10 мільйонів, у ті роки кожної хвилини помирало 17 чоловік. Наступного дня його російський колега Владімір Путін чи не вперше за всю російсько-совєтську історію назвав штучний Голодомор 1932-1933 років “національною трагедією України”. А можливо, і слід йому, Путіну, було вибачитись, як керівникові Росії, правонаступниці Совєтського Союзу, за той страшний Ґеноцид проти українського народу, що був інспірований большевицькою системою. Голодомор 1932-1933 років був найбільш кривавою добою тривалого та чітко організованого Ґеноциду українського народу, який тривав від Голодомору 1921-1922 років до Голодомору 1946-1947 років. Насправді ж цей Ґеноцид тривав від 1917 по 1991 рік, він мав різні форми вияву – як етноцид, чистки, масові репресії й вивезення людей у совєтські концтабори ҐУЛАҐу та ін. За період московсько-большевицького поневолення Україна втратила понад п’ятдесят мільйонів чоловік!

ООН у своїй заяві, яка вважається офіційним документом 58-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН, десять років тому, до 70-ої річниці Голодомору, всупереч переконливим фактам про цілеспрямоване знищення української нації, висновкам Конґресу США 1988 року, Міжнародної комісії видатних юристів 1989 року на чолі з Джекобом Сундберґом, щоправда, йдучи за розробленим росіянами сценарієм, уникла слова “ґеноцид” і потрактувала скоєний Москвою злочин – виморення голодом четвертої частини українського населення – як “національну трагедію українського народу”. Лише у грудні 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932-1933 років актом Ґеноциду проти українського народу. Палата ж представників Конґресу США ще десять років тому, 20 жовтня 2003 року, на пропозицію конґресмена проф. Марка ван Гаґена одногосно ухвалила резолюцію №356 “Висловлення позиції Палати представників щодо Голодомору в Україні 1932-1933 рр.”, розцінивши жахливий ґеноцид проти українського народу у 1930-их роках як “навмисний акт терору та масового вбивства”. Неоціненний внесок у визнання Америкою Великого Голоду в Україні ґеноцидом зробили й наші земляки – українські громади США. Слідом за українським та американським парламентами Голодомор визнали актом ґеноциду Австралія, Канада та Арґентина, всього це на тепер зробили ще кілька десятків парламентів світу.

...Ми – українці. І ми маємо гордитися, що ми велика, горда, талановита й надпотужна нація. Якраз нація, на думку дисидента Валентина Мороза, “творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому Всесвіті, – все це компоненти однієї і тої ж самої сили... Нація витворюється там, де є силове духове поле...”

Моє силове духове поле – моя улюблена й заквітчана, мила вужча батьківщина – Полтавщина, яка, переживши три страшні Голодомори 1921, 1932-1933 та 1947 років, все ж дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої нації. Моя улюблена земля вдихнула разом із моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933 році, в мою плоть і кров безсмертну та не знищену безконечними Голодоморами українську націо-нальну душу! Я надзвичайно пишаюсь, що я – українець... Мої діти – також українці. Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії усіх большевицьких Голодоморів, внаслідок яких були безвинно замордовані московськими зайдами мільйони українців, наших єдинокровних братів і сестер.

А сьогодні я сумую... Схиляю голову... Плачу... Й закликаю кожного з українців: “Не забувай, не здавайся й не пробачай!..”

Олександр Панченко,

доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен),

адвокат з м. Лохвиці, Полтавська область