Другий річний дослідний семінар  ім. Даниліва в Оттавському Університеті

Петро Й. Потічний, професор-eмерит МакМастерського Університету

Справами України щораз більше цікавляться у західному світі. Одним із доказів цього є вже Другий дослідний семінар, присвячений сучасній Україні, який веде динамічний проф. Домінік Арель, голова Катедри українських студій при двомовному (франко-англійському) Оттавському Університеті за фінансової підтримки Фундації Юрія Володимира Даниліва.

Цього року семінар зібрав 34 учасники, з яких 19 – це науковці-жінки і – 15 чоловіки. Більшість учасників (18) пов’язані з науковими інституціями США. Решта – це науковці Канади (12), Польщі (2), Франції (1) та  Німеччини (1).

Найбільше уваги на семінарі віддано т. зв. Помаранчевій революції або питанням, пов`язаним з нею. Із 7-ми сесій, розкладених на 3 дні (12-14 жовтня), аж три повністю присвячені цій темі. Одна сесія була присвячена енергетичній кризі. Ще одна займалася питаннями громадської думки.

Офіційними опонентами виступали Олег Гаврилишин, Джулієт Джонсон, Тімоті Колтон, Андреа Чендлер, Кіт Дарден, Ян Бреот, Пол д’Анієрі, Всеволод Ісаїв, Марґарет Пакссон, Катеріне Ваннер, Ольга Зазуля, Таня Річардсон, Наталка Пацюрко та Адріян Каратницький.

Такі і подібні семінарі дають можливість у спокійному академічному середовищі розглянути і продискутувати різні пекучі проблеми. Але найважливіше – вони зацікавлюють і підготовляють нових адептів науки на полі українознавчих студій.

Як це завжди буває, не всі доповіді внесли надто багато світла в порушувані теми, але були цікавими. Наприклад, Юлія Шукан розглянула аспект підготовки “Майдану” з точки бачення мобілізації різних суспільних груп, тоді як Темі Линч більше уваги присвятила діям поодиноких політиків, зокрема Ющенка та Тимошенко. Вона якраз підкреслила небажання чи неспроможність Ющенка діяти як лідер опозиції в усіх заходах, які вели до “Майдану”. Сергій Куделя підтверджує цю тезу у своїй доповіді.

Провідною у доповіді Анни Фурніє була думка, що мобілізація мас під час Помаранчевої революції виринула не лишень з бажання громадян зберегти і розвинути традиційні демократичні вартості, але також і бажання забезпечити краще життя. Якраз у цьому другому громадяни України не надто далеко відійшли від радянського зразка, бо сподівалися осягнути згадану ціль з допомогою держави. До якоїсь міри прихід до влади Януковича ще й досі гармонізується з цією настановою в суспільстві.

Знову ж Люкан Вей у теоретично вкоріненому, порівняльному аналізі дійшов до висновку, що присутність противладної свідомости у комбінації з національною свідомістю в суспільстві не завжди допомагає у боротьбі проти автократії. У порівнянні з Білоруссю, де відсутня теж і національна свідомість, в Україні ця остання зіграла важливу роль у Помаранчевій революції, але раніше допомогла Кучмі консолідувати свою владу, особливо у протистоянні з комуністами.

Джошуа Такер розглянув у порівняльному плані пов’язання виборів з демократизацією та демократією і підтвердив важливість “нормальних” виборів, навіть якщо вони відбуваються, як, наприклад, у Росії, часто в “абнормальній” ситуації.

Спробу Ордешук і Клочко теоретично обґрунтувати простірний вимір парламентських виборів у 2006 році в Україні треба вважати досить обмеженою. Одне цікаве спостереження, яке варте уваги, – це сильна переговорна позиція Олександра Мороза. Тому автори мають рацію, коли твердять, що ані “Наша Україна”, ані БЮТ не зрозуміли стратегічної позиції Соціалістичної партії. Розпад теперішної коаліції (СПУ, КПУ, ПР) найближчим часом дуже неправдоподібний хоча б тому, що вона має перед собою приклад розпаду т. зв “помаранчевої коаліції”. Але при всіх таких, навіть дуже досвідчених спробах прогнозувати майбутність завжди треба пам’ятати про реалії і брутальність політичного процесу, який дуже рідко співпадає з бажаннями дослідників.

Наталя Рибінська присвятила увагу питанню добору та подання матеріалу медіями, в цьому випадку – пресою, та вплив на громадську участь у виборах. Вона також вказує на те, що українська преса (у цьому випадку дві газети), на відміну від польської, оминає драстичні питання відповідальности поодиноких полі-тиків і радше загально говорить про еліти, український політикум, владу тощо. Це, у свою чергу, створює серед людей почуття безсилля і хаосу. До якоїсь міри з цими поглядами гармонізує доповідь Аліни Пісано, яка твердить, що в усіх пострадянських державах існують інституції, які є “пустими” (“потьомкінськими”), бо хоч і віддзеркалюють букву, але ні в якому разі не дух закону. Дуже цікавою доповіддю треба вважати соціологічний аналіз Н. Грицак про участь українських жінок у політичних акціях. На її думку, українська жінка й досі не змогла поширити свою традиційну роль “берегині” на політичну сферу, і тому й досі вона залишається у важливій суспільній, але другорядній політичній ролі. Що в цілому залишає її упослідженою навіть в оплаті праці, яку вона виконує на рівні або й краще, ніж чоловіки.

Вдумливими треба також вважати доповіді Наумеску та Гельбіґ. Перший пов’язує релігійний плюралізм з розвитком демократії і вказує, що конфесійна модель в Україні у багатьох вимірах подібна до тієї, яка панує у США. Надзвичайно цікавою є його розповідь про ситуацію в Сихові, біля Львова, де назагал існує конфесійна толерантність, за винятком хіба нетрадиційних протестантських церков. Гельбіґ натомість, досліджуючи ромів в Україні (деякі групи відкидають цю назву і продовжують називати себе циганами), доходить до висновку, що допомога, яка приходить для різних національних меншин ззовні (США і Західна Європа), окрім позитивних впливів, має теж і негативні, бо, послідовно підкреслюючи вагу національно-етнічного характеру, робить ці групи навіть більш марґінальними в суспільстві. Вона також вказує, що ця допомога ззовні у великій мірі залишається в руках еліт і не доходить до низів.

Широке існування мовної непристосованости (“неакомодаційна двомовність”) в Україні, коли співрозмовниками у той самий час вживаються як українська, так і російська мови, – це тема доповіді Лади Біланюк. Вона вважає, що ця тенденція існує, можливо, для того, аби зняти напруженість навколо мовного питання, бо дозволяє україномовним вживати свою мову у сферах, де перед тим це було неможливим. Одначе у той самий час й надалі дозволяє русофонам вживання російської мови у важливих сферах.

Конєчна і Амар обговорили потребу т. зв. “квалітативного” на противагу до “квантитативного” опитування населення в містах середньої величини. Вони дійшли висновку, що підтверджено і в інших дослідженнях, що більшість українців не має поняття про те, яке місце повинна займати Україна в Європі чи у світі, хоча мають свої, не завжди вмотивовані думки про це. Беренсон вказує на факт, що громадяни України, на відміну від Польщі, мають менше довір’я до своєї держави, і на відміну від Росії, де переважає страх перед державою, не почуваються до обов’язку регулярного і постійного сплачування податків. На його думку, державне правління потребує пройти свій шлях революції та встановити кращі відносини зі своїми громадянами.

Присутність на конфереції Адріяна Каратницького і його погляди на енергетичну безпеку та суверенітет України, як і доповідь Бальмацеди та Гаврилишина, зробили це питання центральним на семінарі. Бальмацеда прийшла до висновку, що корупція, енергетика і гроші не тільки гальмували розвиток демократії за Кучми, але продовжують це робити й досі, і тому поки не буде справжніх змін у цій сфері, не доводиться говорити про справжні політичні реформи.

Варто теж додати, що семінар привітав Ігор Осташ, новий посол України в Канаді, який прибув на нього майже прямо з літака. Він висловив надію, що такі наукові заходи будуть проводитися й надалі, і пообіцяв, у міру можливостей, всіляко сприяти їм.

 Цьогорічний семінар знову підтвердив користь і потребу в таких зустрічах та дискусіях. Тому величезна подяка проф. Арієлю за прекрасну підготовку семінару, а Фундації Юрія Володимира Даниліва – за її фінансову підтримку.