Меморіальний концерт до 75-их роковин Голодомору в Україні

Дагмара Турчин-Дувірак, доктор музикології

Сімдесят п’ять літ минуло від тих страшних подій, а самі українці й досі не знають, скільки вимерло люду в ті голодні роки – 7 чи 10 мільонів, а може, й багато більше... Десятиліттями жахливу правду приховували від світу, і лише тепер штучний Голодомор в Україні, організований сталінським режимом в 1932-1933 рр., нарешті визнається провідними країнами планети як один з найстрахітливіших злочинів, вчинений супроти людства. Офіційно визнано український Голодомор і урядом Канади, великою мірою завдяки невтомним та багаторічним зусиллям місцевої української громади, що збирала і публікувала матеріали, організовувала конференції і виставки, фінансувала документальні фільми та влаштовувала вечори пам’яті жертв Голодомору.

До найвеличніших цьогорічних акцій, безперечно, належить і меморіальний концерт “Голодомор”, що відбувся 18 жовтня в Runnymede United Church в Торонто. Організований зусиллями відомого диригента п. Квітки Зорич-Кондрацької, концерт об’єднав не лише провідні українські колективи, серед яких – жіночий хор “Веснівка”, Чоловічий камерний хор (обидва під керівництвом К. Зорич-Кондрацької) та хор Musicus Bortniankii (керівник Мирон Максимів), а й такі видатні канадські виконавські сили, як професійний хор Elmer Iseler Singers (диригент Лидія Адамс) та знамените інструментальне The Gryphon Triо. Програму концерту, що складалася виключно з творів українських композиторів, можна б назвати українською музичною антологією скорботи та болю. І все ж музика була далекою від одноманітности: навпаки, відрізнялася багатством відтінків емоцій та почуттів. У першу чергу цьому сприяв широкий часовий, а отже, і стильовий діапазон музики: від XVIII століття аж до наших днів. Так, благородна піднесеність почуттів у хоровому “Концерті ХХХІІІ” геніального українського класика Дмитра Бортнянського сусідувала з сердечною теплотою та ліричною задушевністю “Панахиди” Кирила Стеценка; абстрактна відчуженість образів хорового диптиху “Біле Різдво” Михайла Старицького контрастувала з зосереджено-сумовитим настроєм твору Якова Яциневича “У Царстві Твоїм” та вибуховим драматизмом “Пісні”  Євгена Станковича з його “Панахиди за померлими з голоду”; строге, підкреслено архаїзоване письмо “Притчі про хліб і голод” Віктора Камінського відтінювало експресивно-загострені звучання хору Григорія Цицалюка “Спить і здригається рідна земля”, і фрескову, майже зорову виразність композиції “Cтражденна мати” Анатолія Гайденка. Істотно збагатило палітру загалом хорової програми і залучення інструментальних барв завдяки участі вже згаданого The Gryphon Trio у складі Анналі Патіпатанакун (скрипка), Романа Бориса (віолончель) та Джеймі Паркера (фортепіано). Тут варто особливо відзначити дві композиції, замовлені спеціально до даного концерту. “Ламенто” талановитої львівської композиторки Богдани Фроляк для cкрипки, віолончелі та фортепіано, що, за визначенням авторки, “відображає різні емоційні стани – від тихого болю, через драматичні спалахи, до просвітлення і тиші”, відрізнялося багатством і привабливістю інтонаційного матеріалу та вражаючими тембро-регістровими ефектами. “Триптих:  Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933” визначного українсько-канадського композитора з Торонто Зеновія Лавришина надзвичайно вдало поєднав майстерність хорового письма з промовистими без слів інструментальними інтерлюдіями, знову ж таки, у натхненному виконанні учасників The Gryphon Trio. (Несподівано мажорний, сповнений надії та просвітлення фінал триптиху сприйнявся слухачами з особливим ентузіазмом). Втім, всі виконавські сили, що взяли участь у концерті, виявились на висоті. У цьому, безперечно, найбільша заслуга належить диригентам – Лидії Адамс, Мирону Максиміву та Квітці Зорич-Кондрацькій, що доклали величезних зусиль у підготовці такої об’ємної і технічно складної програми. Особливі слова подяки хочеться висловити всім учасникам хору Elmer Iseler Singers: їхня українська вимова була справді дуже добре опрацьованою. Прикрасили програму і емоційні вокальні соло Катерини Чубар і Тараса Хмеля.

Концерт пам’яті жертв Голодомору знову і знову переконав усіх присутніх, що мистецтво, і особливо музика, є найглибшим резервуаром людської пам’яті: вона не лише конденсує емоції у пластично виразні образи, а й пробуджує у слухачів найпотаємніші пласти свідомости і примушує до співпереживання та співчуття.