“Хоч радість легше пам’ятать, та треба пам’ятать і горе”

(До 75-річчя відзначення Голодомору в Україні)

    Богдан Михайлишин,  член Філії УНО Торонто-Захід

А все-таки мудрий чоловік узагальнив, що людей і тісніше, і міцніше об’єднує горе, аніж радість. Якщо у цей непростий час Україну – розчаровану політичними чварами, сварену-пересварену церковними розкольниками, ображену голослівними обіцянками кандидатів на різні посади, ошукану пройдисвітами і шахраями та розшарпану убогістю й відвертими злиднями – ще щось гуртує, то це пам’ять про Голодомор 1932-1933 років. І як би критично не оцінювали президентство Віктора Ющенка, у цьому йому треба віддати належне – він багато робить, аби відкривати світові правду про Голодомор.

Чимала заслуга в цьому і українського зарубіжжя, у тім числі членів Українського Національного Об’єднання Канади. Третій тиждень листопада був присвячений пам’яті жертв Голодомору і дуже насичений різними заходами. Першою ластівкою став спільний вечір пам’яті та скорботи “Голодомор 1932-1933”, що його 16 листопада разом провели дві торонтські Філії УНО та два Відділи ОУК.

Вже у вестибюлі людей зустрічала сотня плакатів, присвячена цьому зловісному людовбивству. Це були зменшені копії з відомої серії  плакатів, що її демонстрували і в Торонтській ратуші, і у виставкових залах багатьох міст світу.

У центрі залу, де відбувався вечір пам’яті, – стилізований престіл, що слугував не тільки двом священикам для панахиди, але був  центральною точкою зворушливої урочистости й жалоби. Символічну напівтемряву залу розпанахали строгі рими короткого, але дуже промовистого вірша у виконанні Лариси Гвоздулич – власне, його два рядки і дали назву цій статті. Він одночасно став і вступом до цього вечора. Одразу ж по нім Ванда Михайлишин відкрила цю сумну гармонію скорботи. Відтак голова Філії УНО Торонто Славко Борис та заступник голови Філії УНО Торонто-Захід Богдан Михайлишин у супроводі двох священиків – Богдана Сенця та Остапа Чорнія – увійшли в напівтемний зал із запаленими свічками. Запаливши від них свічки на імпровізованому престолі, вони підносили тремтячий пломінчик до кожного стола, щоб запалити бодай по одній свічці, що їх тримали присутні. Відтак цей тремтливий вогник люди тулили до ще не запалених свічок – аж доки зал не замерехкотів доброю сотнею жовтогарячих язичків. Залягла тиша – коротка, але така промовиста й урочиста. Вона була немов невинні душі українських діточок, що, невідмолені та невідспівані, буззвучно відлітали із конаючих тілець 75 років тому. Це була хвилина мовчання у честь мільйонів, що померли голодною смертю. Священики за співучастю жіночого хору “Боян” під диригуванням Наталі Фучило відправили панахиду.

На черзі була демонстрація 15-хвилинного документального фільму “Великий злам”. Такі стрічки безцінні для правдивого висвітлення та повного сприйняття Голоду 1932-1933 років. Кількість померлих вже не має суттєвого значення – чи це 10 мільйонів, чи 12, чи більше. Тепер важливіше знати і передавати, мов естафету, прийдешнім поколінням відомості про причини, злочинні, нелюдські дії тодішнього радянського керівництва та наслідки цього злочину. Фільм був вдало довершений віршем, який прочитала Валентина Горовенко. І знову хор “Боян” – цього разу із лише одним осколочком свого духовного репертуару – “Камо піду”.

Учні Рідної Школи при УНО Торонто-Захід представили літературну композицію “Українська матір”, яку інсценізувала Ірина Кравець, директорка цієї школи. Вона ж була авторкою сценарію та постановки і водночас ведучою. У композиції – ціла гама словесного та сценічного впливу на читача. Вдалі метафори чергувалися із влучними порівняннями, добре поставлений голос вчительок змінювався не завжди впевненим декламуванням учнів – можливо, для когось першим. Три кити, що на них тримається життя, – жінка, рільник і вчитель – переконували присутніх з імпровізованої сцени. Проникливо звучав діалог голодної дитини з матір’ю. Хололо під серцем від безсилля очманілої від голоду матері. І як приспів били у вухах повторювані матір’ю, двоє дітей якої вже померли від голоду, благання до Бога: “Хоч третьому лишитися звели”.

У композиції брали участь вчителька цієї ж школи Наталія Шенишевська та кілька учнів: Христина Братків, Василь Лучків,  Стефан Лучків, Василь Підзамецький, Софія Підзамецька, Олег Федай, Тарас Швед, Юлія Яцків та Олена Незлобіна. Всі діти вклали дуже багато старань, а тому ця не зовсім дитяча тема так глибоко пройняла присутніх у залі. Старання були винагороджені тривалими оплесками.

Дуже проникливими були підсумкові слова Орисі Чвалюк. Вона закликала ніколи не забувати жертв цього людомору, яким відібрала життя сталінська репресивна машина. І вже перед самими поминками хор “Боян” заспівав “Боже великий, єдиний”. Це був багатоголосий реквієм скорботи і жалю, а також віри у майбутнє України.

Наталя Обаль підкреслила, що поминки – це давня традиція згадати добрим словом тих, хто упокоївся. Як і належить, це був радше символ, аніж наїдок,  – горнятко пісного борщу, звареного Тетяною Прокопів, та окраєць завжди святого хліба.

Насамкінець Ванда Михайлишин представила присутнім двох осіб, що пережили голод. Це Валентина Подаш і Микола Латишко. Вони вже не раз ділилися спогадами перед громадою про пережите у далеких 1932-1933. І хоча цього разу пані Подаш і пан Латишко привітали людей лише вставанням, вже сама їх присутність робила вечір урочистішим.

Люди довго не розходилися, але їх тримав не дошкульний, майже морозяний вітер. Їх тримало почуття обов’язку віддати християнську і громадянську шану безневинно закатованим.