Українська “жіноча література” на культурній мапі Європи

Даґмара Турчин-Дувірак

Новий сезон у Науковому Товаристві ім. Шевченка в Торонто розпочався 25 вересня цікавою доповіддю Марії Ревакович на тему “Дискурс “жіночої літератури” та питання національної ідентичности в пострадянській Україні”. Д-р Марія Ревакович – відомий літературознавець, що народилася в Польщі, докторську працю захистила при Торонтському Університеті, а тепер працює у Вашингтонському Університеті. Певно, не менше вона знана і як талановитий поет – остання та наймолодша учасниця Нью-Йоркської Групи, автор чотирьох збірок поезій, що публікувалися в Україні, Польщі, США, Румунії та перекладалися іншими мовами. Лекція, яку вона запропонувала зацікавленим слухачам, що зібралися у приміщенні КУМФ, була водночас своєрідною презентацією тільки-но опублікованої книги “Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe”, 2009, яку вона  співредагувала разом з Ларисою Онишкевич. Представляючи слухачам доповідача та її багатоманітну літературну діяльність, імпрезовий референт НТШ д-р Марко Стех мав одночасно нагоду зачитати листа від Лариси Онишкевич, де вона пояснила задум книги. Метою її авторів є довести, що Україна – це не частина євроазійського простору, яку репрезентує Росія, а, так само як і інші східноєвропейські держави, належить до європейської культури. Властиво, ця ж мета ясно простежувалася і в доповіді Марії Ревакович, її роздумах про сучасну українську літературу.

Хоча д-р Ревакович і погоджується, що розділяти прозу на “жіночу” та “чоловічу”, мабуть, некоректно, все ж, на її думку, не можна іґнорувати того факту, що у пострадянській Україні з’явилося надзвичайно яскраве і на диво численне сузір’я жінок – письменників та літературознавців, що докорінно змінили образ сучасної української літератури. Більше того, відзначила доповідач, у багатьох відношеннях це нове талановите покоління жінок виявилось набагато радикальнішим, сміливішим та ближчим до західних ідей, ніж чоловіки, котрим було значно важче поміняти усталені в радянські часи літературні канони. Наприклад, у ділянці літературознавчих досліджень Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва і Ніна Зборовська вперше ввели в українські студії теорії фемінізму і психоаналізу та істотно вплинули на сучасне переосмислення таких класичних постатей українського письменства, як Агатангел Кримський (С. Павличко), Ольга Кобилянська (Т. Гундорова), Марко Вовчок і Леся Українка (В. Агеєва). У цьому плані особливо провокуючою була книга передчасно померлої Соломії Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, 1999, з її шокуючою для пересічного читача інтерпретацією листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської. 

Не менш цікавою є і власне літературна творчість сучасних жінок України. Тут роль піонера належить, безперечно, Оксані Забужко: її скандальної слави роман “Польові дослідження з українського сексу” (1996) став першим бестселером у пострадянській Україні. Цікаво, підкреслює Марія Ревакович, що як у романі О. Забужко, так і у творах Світлани Пиркало, Наталки Сняданко, Ірини Карпи чи Євгенії Кононенко жіночі проблеми переплітаються з проблемами національної ідентичности. Героїні їхніх романів чи оповідань часто опиняються за кордоном і мусять обирати між Заходом і Україною, коханням з чоловіками інших національностей і “своїм хлопцем”. Однак, яким не був би вибір в тому чи іншому конкретному випадку, прикметно інше: українські героїні почуваються у Лондоні, Гельсінках чи Мюнхені на диво комфортно, майже як вдома. Європа для них є тим життєвим простором, в якому вони адаптуються легко і природно. Таким чином, прозахідна орієнтація українських жінок-письменниць, так само і як жінок-літературознавців, є незаперечною (на відміну від чоловіків, позиція яких є далекою від одностайности).

Завершила свою доповідь Марія Ревакович сміливим політичним припущенням: якби долю інтеграції України в Європу довелося вирішувати жінкам, чи жінці-провіднику, позитивний результат був би незаперечний. Цікаво, чи виправдає ці надії найближче майбутнє України?..