Відлітають сірим шнуром...

Бл. п. Василь Ґавдан

1924 – 2009   

21 жовтня 2009 року з волі Всевишнього відійшов у вічність бл. п. Василь Ґавдан на 86-му році свого трудолюбивого життя, залишаючи в пекучому смутку сина Ігоря з дружиною Гетер, дочку Ірину з мужем Річардом, шестеро внуків, родину в Україні.

Його відхід на вічний спокій відчувають близькі, приятелі та знайомі.

Василь Ґавдан народився 30 березня 1924 року в селі Михновець на Бойківщині, в зелених Карпатах, у досить заможній на  той час родині. Заможною родиною гірське населення вважало родину, що без труднощів забезпечувала прожиток і деколи при потребі навіть могла на господарстві мати робітника для помочі.

Родинне забезпечення сприяло дітям, побіч початкової сільської школи, продовжувати навчання в середній школі – гімназії та у вищих закладах. Покійний по закінченні початкової школи продовжував навчання у Старому Самборі.

У 1950-их роках село Михновець віддано Польщі, лише вершок гори Маґури, до якої прилягало село, залишився в межах України. Мешканців переселено в Одеську і Миколаївську області. В Агафіївці, в Одеській області, опинилася родина Ґавданів. Лише дух пращурів лишився в Михновці, на споконвічній українській землі.

Населення села Михновець було надзвичайно національно свідоме. Вклад українських священиків і розвиток мережі Українських Націоналістів були чинними в наставленні особливо молоді в боротьбі за незалежність України.

У визвольній боротьбі Закарпатської України, поруч інших михнівців, загинув брат Василя. Під час німецької окупації Василь, маючи вроджений дар до малювання, оформляв летючки для “Летучої Бригади”, яка боролася проти окупаційних німецьких сил і більшовицького наступу.

Він виніс із корінного села пращурів любов до України, українського народу, що і стало провідним натхненням життя. Маючи попередній досвід союзних визволителів, щоб знову не потрапити в пастку, молодь залишала родини і стоптаними карпатськими стежками відходила перед наступаючим фронтом, опиняючись у Німеччині. Там доля призначила бути і Василю. Там одружився, там народився син Ігор. При першій нагоді виїхав на працю до копальні в Бельгію.

У 1950 році родина прибула до Канади, до спонсорів-поручителів – родини Семенюк у Ватерфорді.   Згодом дістав працю в Гамільтоні, у фірмі м’ясних виробів “Есекс Пекерс”. Там працював 25 років, аж до закриття фірми. Пізніше працював у різних заведеннях.

У 1957 році родина збільшилася. Народилася доня Ірина.

З поселенням у Гамільтоні включився в членство Філії Українського Національного Об’єднання, завжди очолював різні галузі праці, був головою Філії й до двох останніх років був секретарем.

Щорічно виготовляв річні звіти, був заанґажований в Редакційній Колегії видання Пропам’ятної книги Філії у 1985 році, присвяченої 50-річчю Українського Національного Об’єднання в Гамільтоні, в якій збережено події й працю членства протягом півстоліття.

Очолював також Кредитову Спілку при Філії, був одним із організаторів Школи пісні й танцю, продовженням якого є танцювальний ансамбль “Чайка”, успішно діючий в сучасний час. Брав участь у зорганізуванні Клубу Сеньйорів при Філії. Гра у шахи, яка була популярною при Клубі, полонила Василя.

Продовження діяльности організації насамперед залежить від необхідного довровільного вкладу часу і праці членів. Практичний і дбалий господар з дотепним гумором брав на себе низку зобов’язань і їх виконував. Передплачував часопис “Новий Шлях”. Належав до Української Католицької Церкви, де по потребі включався в діяльність церкви Св. Миколая в Гамільтоні.

Околиця завжди манила його свіжим повітрям, простором і зеленню. Довгі роки родина жила в околиці Гамільтону – Вайноні, околиці колишніх розкішних виноградників і садів. Маючи гарну присадибу, мав чудовий садок: черешні, сливи, яблука, якими обдаровував приятелів.

У 1993 році з сином Ігорем вперше відвідав родину в Україні, на Одещині, але не його рідне село Михновець. З родиною в Україні мав тісні зв’язки, завжди допомагав.

З проголошенням Незалежности України, побіч допомоги родині, допомагав у рамені “Поміч Україні”, у співпраці з Філією УНО Торонто-Захід потерпілим в’язням і переслідуваним за приналежність до Українських Націоналістів.

Будучи приналежним до Товариства “Бойківщина” з 1960-х років, також допомагав у пересилці потребуючим і до кінця свого життя був секретарем.

У понеділок, 26 жовтня 2009 р., відправлено панахиду в похоронному заведенні, а 27 жовтня заупокійну Божественну відправу завершив настоятель української католицької церкви Св. Миколая, всечесний отець Андрій Лопатнюк у супроводі церковного хору під керівництвом диригента М. Костика.

В останню дорогу, на гамільтонський цвинтар Іст Лон, супроводили Покійного діти, внуки, члени Філії УНО й приятелі на вічний спочинок поруч дружини Марії, яка відійшла у вічність 23 червня 2000 року.

Завершення чину похорону й “Відлітають сірим шнуром...” неслися в прозору синю блакить на канадській гостинній землі, єднаючись з духом праведних предків.

Поминальний обід відбувся в гостинному ресторані “Кінґс Бафет”.

Син Ігор подякував присутнім за вшанування пам’яті їхнього тата й дідуся, подаючи короткий нарис життя та устелений долею шлях.

Дочка Ірина поділилася хвилюванням вирішення щодо двох останніх років його життя – перебування поблизу Оттави й відчуттям віддалення від приятелів – ширшої родини: членів Клубу і членів Філії УНО.

З вдячністю Ірина наголосила, що, вшановуючи пам’ять тата, присутні вшанували також пам’ять мами.

Голова Філії УНО Д. Боєчко, склавши глибокі, щирі співчуття, ділився спогадами, що стосувалися організації та спільних пригод, пригадуючи товариський гумор Покійного.

Нехай канадська земля буде Йому легкою, а пам’ять – незгасною.

Л. Тиховська

Замість квітів, як нев’янучий вінок, Філія УНО в Гамільтоні пересилає $100 на пресовий фонд “Нового Шляху”.