Ювілей Курсів Українознавства в Едмонтоні

П. Саварин

Проф. Роман Березовський – перший директор Курсів Українознавства  ім. Івана Франка

Так звана третя українська імміграція до Канади, яка нараховувала понад 30,000 осіб, почалася відразу після Другої світової війни. Більшість іммігрантів оселилася на сході, в Онтаріо, але й на захід, зокрема до Манітоби, Саскачевану і Альберти, прибуло їх кілька тисяч. Між ними до Альберти прибула й родина Березовських – проф. Роман з дружиною Марією, сином Ігорем і дочкою Асею.

В Альберті на той час вже проживали десятки тисяч українців з попередніх двох імміграцій: діяли різні організації, українські церкви, народні доми, танцювальні й музичні ансамблі, Рідні Школи, хори і т. п. Березовські разом з іншими новоприбулими відразу включилися в українське життя Едмонтону, а дітей послали до Пласту. Вимогою приналежности до Пласту було тоді знання української мови і культури. Та хоча в Едмонтоні діяло 12 Рідних Шкіл, вони такого знання за 4-5 літ, по кілька годин у суботу, не могли дати. Тож коли “група нас”, приятелів чи членів Пласту, УНО і УНДу, стали розглядатися за претендентом на директора Курсів, ми одноголосно запросили проф. Березовського, вповні кваліфікованого, досвідченого педагога. Під словами “група нас” я маю на думці членів неформального “організаційного комітету”: правників В. Скорупського, Ю. Стефаника, М. Хом’яка, Я. Росляка і П. Саварина, геолога Л. Байрака та вчителя В. Ніньовського.

Завдання проф. Березовського було складне: укласти чотирирічну, пристосовану до інтелектуального рівня учнів програму, підшукати добровольців-учителів, підручники, приміщення і т. д. Перші два класи (42 учні) прийшли з Рідної Школи УНО під проводом знаменитої вчительки С. Климкович, в більшості діти національно свідомих батьків із третьої імміграції. Біда була не тільки в тім, що їх число постійно й драстично мінялося, що дуже ускладнювало працю вчителів. Існувала й проблема з приміщенням: Курси мандрували від УНО до коледжу Альберта, далі до школи Св. Василія, Пластового дому, назад до школи Св. Василія. На пропозицію професорів Березовського і Кейвана ми назвали Курси іменем Івана Франка, другого після Шевченка найбільшого генія мислі і духу українського народу.

Як заступник Березовського протягом 6-ти років я подивляв його знання, працьовитість, толерантність і терпеливість в роботі з учнями. Проф. Березовський був справжнім інтелігентом, джентльменом і патріотом. Працювати з ним було приємністю. Навіть коли йому доводилось заступати учителів, він не нарікав. Сприймаючи все з гумором, він молодшим учителям жартома казав, що світом керують два “інтернаціонали”, чорний і червоний. Як організатор різних імпрез Березовський був неперевершений. Наприклад, як голова ділового комітету КУК 10 квітня 1960 р. він зорганізував в Ювілейній аудиторії Шевченківський концерт силами самих Рідних Шкіл, Курсів Українознавства і молодіжних організацій Едмонтону. На сцені тоді виступало понад 400 учнів у народних строях, молодіжний симфонічний оркестр і збірний хор. Чистий прибуток у сумі понад 700 доларів пішов на пам’ятник Шевченка у Вінніпезі.

Коли проф. Березовський несподівано помер, за ним сумували не лише учителі та учні Курсів, але й ціла українська громада Едмонтону.

Петро Саварин – другий директор Курсів Українознавства ім. Івана Франка

 Дочекатися 50-річчя Курсів для мене, одного з учителів-основників, велика приємність. Мені стає сумно, коли подумаю, скільки учителів вже не живе, але рівночасно радісно, що Курси живуть. У нашому вічно мінливому світі небагато інституцій має щастя відзначати своє 50-річчя.

Один єврейський мислитель, коли його запитали, яка є “найвища заповідь”, без вагання відповів: “Поширення науки і знання”. А українська приказка каже: “Іван знає те, чого Івась навчився”. Хоча в 1950 р. в Едмонтоні працювало 12 так званих Рідних Шкіл, вони з відомих причин не могли дати українській дітворі задовільного знання з українознавства. Це зрозуміли тодішні провідні громадяни Едмонтону, в основному члени УНО, УНДу та Пласту, і 1956 року заснували Курси Українознавства.

Як я до них потрапив? Мене запросили як пластового виховника і станичного. Крім того, мене завжди цікавила наука та шкільництво, і згідно з мудрістю “з яким пристаєш, таким сам стаєш”  мене тягнуло до людей культурних, а зокрема активних. Магістри: В. Скорупський – поет, Ю. Стефаник – літературознавець, М. Хом’як – колишній редактор “Українських вістей” у Кракові, І. Кейван – мистець, С. Яременко – композитор, о. В. Тарнавський – священик, Р. Березовський, В. Ніньовський, брати В. і С. Грохи, М. Ковалюк, О. Манастирська – учителі, тоді керували культурно-освітньою працею Едмонтону, і нам, Я. Рослякові, Л. Байракові і мені, що закінчили свої студії в Канаді, належати до їхнього товариства було привілеєм. Інша справа: щоби вчити інших, треба було самому якийсь предмет вивчити.

Дивлячись з перспективи часу, в перші роки з учнями Курсів не було великих труднощів. Вони досить добре поводилися (під час перерви чергували батьки), вивчали матеріал, самостійно робили домашні завдання. Ну, часом запізнювалися, не вважали чи говорили під час лекцій, що нервувало учителів. Наприклад, одна з учениць у моєму класі історії України любила крадькома читати “True romances” (молодість!), але, закінчивши студії, стала зовсім доброю учителькою, і я навіть був старостою на її весіллі. Зате великою сатисфакцією для учителів були виступи курсантів на різних концертах: Шевченка, Франка, Лесі Українки чи на закінчення року. Вони готувались і знаменито виступали, що наповняло серця учителів гордістю. Ще більшою “компенсацією” для учителів було з часом довідуватися, як їхні колишні учні здобувають вищу освіту, стають професіоналами, громадськими працівниками. А деякі пізніше самі вчили на Курсах, зрозумівши, що “поширення науки і знання” є справді “найвищою заповіддю”. Я думаю, що Курси мали позитивний вплив навіть на учнів, які їх не закінчили.

Якби не українські церкви, народні доми, різні українські організації та інституції, якби не школи, всякі курси, хори, танцювальні чи музичні ансамблі, якби не численні працівники на громадському, культурно-освітньому, науковому чи політичному полі, по українцях у Канаді давно би слід застиг. До великої міри їм, іменним і безіменним, сьогодні завдячуємо тим, що на карті світу стоїть мрія мрій цілих поколінь – вільна незалежна держава Україна. Тож у 150-річчя народження патрона Курсів Українознавства Івана Франка і 50-річчя Курсів в Едмонтоні низько склонімо в пошані їх наші голови.

  PHOTO

Учні першого класу Курсів Українознавства. Перший ряд сидять зліва направо: суддя Я. Росляк, д-р П. Саварин, О. Манастирська, проф., перший директор курсів Р. Березовський, М. Ковалюк, проф. І. Кейван, мґр М. Хом’як