Криза економіки, політики чи моралі?

Сергій Гайдук

Незважаючи на економічну, фінансову чи політичну кризу, за будь-яких обставин кожна нація, народ має цінувати, берегти й не втрачати певні моральні цінності. І це єдиний вимір моралі суспільства. Випробовування, перевірка на міцність совісти, духу, мужности людини є лакмусовим папірцем, настроями народу, його реакцій на ситуації, які виникають час від часу в цьому життєвому просторі.

Українські керманичі, опозиція замість того, щоб шукати компромісу в складні кризові часи, звинувачують одне одного в усіх бідах. Так звані опозиційні сили, замість того, щоб спільно з Президентом, Урядом виробити антикризову програму, тільки заважають, критикуючи будь-які дії влади. Відсутній жодний натяк на мораль у щотижневих політичних телешоу, де кожна сторона змагається в риториці звинувачень.

І навіть епідемія грипу не об’єднує владу й опозицію. Позаяк людям притаманно в лиху годину підтримувати одне одного.

За даними експертів-економістів, Україна здатна забезпечувати власні потреби у готовій продукції на 70 відсотків. Але, на жаль, як попередня, так й існуюча влади закуповують за кордоном практично все: від ґудзиків до тракторів і автівок. Те ж саме відбувається з продуктами харчування. Це за наявности в Україні найкращих у світі чорноземів. Сьогодні, коли селянину не платять за зібраний врожай і позбавляють головного капіталу – землі, наші працьовиті люди їдуть збирати апельсини в інших країнах. Адже там держава регулює закупівельні ціни. Має бути ефективна державна програма відродження сільського господарства, як і села в цілому. Треба запровадити повноцінне державне регулювання закупівельних цін. До слова, з мапи України щороку зникають десятки сіл.

Щодо корупції. Вже 18 років влада веде невпинну боротьбу з цим ганебним явищем. У результаті ті, що у перших рядах “борців”, купили вже маєтки по всьому світу й літають туди відпочити власними літаками. Таких псевдоборців треба притягнути до карної відповідальности. Має бути жорстка кримінальна відповідальність за хабарництво чиновників, насамперед правоохоронців і суддів.

Варіантів зміцнення української економіки існує вдосталь. Це і розвиток туризму, і будівництво сучасних автодоріг. До речі, реалізація цих програм дозволяє залучати іноземні інвестиції на пільгових умовах. А за рахунок транзиту Україна могла б заробляти десятки мільярдів доларів.

Останнім часом викликає занепокоєння погіршення ситуації з дотриманням прав журналістів і взагалі зі свободою слова в Україні. Під час президентських перегонів стало, як ніколи, зрозуміло, що диктат та цензуру державної влади в царині засобів масової інформації нині замінив диктат і цензура власників ЗМІ. В гонитві за рейтингами, прибутком від реклами, політичними дивідендами та преференціями вони підштовхують журналістів до нехтування професійними стандартами.

Новини все частіше підміняються творчістю копірайтерів, спеціалістів рекламних агенцій або безвідповідальними висловлюваннями політиків. Лояльність заохочується, об’єктивність засуджується. Завдяки такому підходу власників та менеджменту нівелюється роль ЗМІ як джерела достовірної і суспільно значимої інформації. Люди це бачать. Знижується довіра до професії журналіста. Разом з тим роботодавці почали брутальніше порушувати трудові права журналістів. Навіть у державних та комунальних ЗМІ не є поодинокими  багатомісячні затримки з виплатою заробітної платні, незаконні звільнення, нестерпні умови праці. Якщо такі роботодавці як органи державної влади та місцевого самоврядування дозволяють собі на очах всього суспільства принижувати професію журналіста, що вже казати про приватний сектор?!

Ані економічна криза, ані особливості вітчизняного суспільного простору не виправдовують власників ЗМІ, відповідальних за механізацію, здешевлення і дискредитацію журналістики в Україні. Тим більше, немає виправдання правоохоронцям, які затягують розслідування злочинів проти журналістів; посадовцям, які своєю бездіяльністю або й навмисними діями порушують права журналістів; політикам, які не мають сміливости бути чесними перед суспільством, проте мають нахабство запроваджувати табу в інформаційній сфері. Отака, на жаль, мораль.

Важко зрозуміти, чому столичні мешканці вдруге проголосували за нинішнього київського міського голову Л. Черновецького, який ще після першого обрання довів свою неспроможність не те що керувати мегаполісом, а й навіть просто бути керівником будь-якого рівня. З одного боку, тих, хто купився за кілограм гречки та пляшку протермінованої олії, зрозуміти можна (бідність, відсутність життєвої перспективи і т. п.). А з іншого – ні, оскільки бабусі й дідусі – основа електорату, зробивши такий вибір, не задумувались над тим, за чий рахунок ця “персональна допомога” їм надійшла. За рахунок їхніх дітей, онуків, правнуків.

Коли відбувались вибори київського міського голови, Черновецький запевняв, що тарифи на комунальні послуги (воду, тепло тощо) не підвищаться. Кияни йому повірили, хоча, якщо подумати, як можна було вірити людині, котра закликає любити її (Черновецький це робив неодноразово в присутності зібраного за його ж наказом натовпу, разом зі своєю дружиною та своєю недолугою командою)? Чи це не зубожіння моралі? І що ми маємо тепер? З 1 липня під приводом економічної кризи тарифи підняті удвічі. Та ще й тоді, коли люди ледь виживають від постійно неконтрольовано зростаючих цін на продукти харчування, у той час, коли більшість українців стали за цей рік як мінімум удвічі біднішими. Але ж ці послуги не покращились! Вода не стала чистішою, в зимовий період у помешканнях не потеплішало, а місто стало ще більш засміченим і екологічно несприятливим для життя. І зарплата у людей не зросла. Мабуть, для мера є важливішим підтримувати іноземних місіонерів, які допомагають шахраям і пройдисвітам обдурювати народ, прикриваючись вірою в Бога. Або йому подобається впроваджувати антиконституційні реформи у столичній медицині, освіті, міському комунальному господарстві. Медицину він і такі, як він, дореформували до того, що українець навіть із середнього класу не спроможний сплатити 25 тисяч гривень за хірургічну операцію. Але навіть сплативши ці гроші, людина не має гарантії на життя. Це – про державу і місто.

А тепер – про село. Деградована мораль великих міст помітно проникла й сюди. Якщо ще донедавна в селах залишалися ознаки моралі, совісти, порядности й інших чеснот, притаманних українцям, то переважна більшість сучасних сільських мешканців начебто геть втратила людяність, а багато хто з них став моральним збоченцем. Крадуть один в одного все, що можна вкрасти. Гостинність, доброзичливість у стосунках із сусідами, безкорисна допомога одне одному в тяжкі часи в односельців залишились у минулому. Ще не так багато часу минуло, як у селах спочатку допомагали дати раду городам вдів, самітніх безпомічних людей, а вже потім бралися за свої. Така була висока мораль. Жодних проявів пограбувань раніше не було. Навпаки, односельці настільки довіряли одне одному, що навіть не зачиняли дверей своїх помешкань.

Боляче усе це спостерігати і в столиці, і в селі. Дуже шкода, що люди так швидко втрачають добрі риси й перетворюються в аморальних монстрів. Проте я вірю, що добро переможе зло. Й мораль буде панувати в суспільстві. Так має бути!