Ярина Коваль
28 листопада на Личаківському цвинтарі у Львові врочисто відкрито пам’ятник видатному українцеві, митцю, лауреатові Національної премії України імени Т. Шевченка, кавалеру ордена Ярослава Мудрого, членові Національної спілки художників України Миколі Бідняку.
Український художник з Канади Микола Бідняк (який, хоча
народився в Україні та прожив тут останні десять років свого життя, так і не
дочекався українського громадянства) належить до найдраматичніших постатей
другої половини ХХ століття. Втративши в п’ятнадцять років унаслідок вибуху
міни обидві руки, він зумів стати першокласним художником i створив стільки
високомистецьких творів, що їх вистачило б на декількох творців. Він не горлав
про свій патріотизм, він, ставши для багатьох прикладом життєвої відваги та
могутньої волі до життя, просто дуже глибоко та щиро любив цю землю.
“Оцей Микола Бідняк – це титан українського іконопису ХХ
століття, – свого часу говорив про нього видатний львівський скульптор Дмитро
Крвавич. – Сильнішої індивідуальности в сакральному мистецтві нашого часу не
маємо. Думаю, що творити такі шедеври може тільки багата на красу – і красу
неземну – людина, якій є доступним інший висотний світ. Творчість цього
геніального Маестро (міжнародній спільноті його відкрила Світова асоціація
митців, що малюють устами або ногами, в князівстві Ліхтенштейн, а Україні –
відома співачка, львів’янка, дружина художника Марія Майчик) – різноманітна за
жанрами, унікальна складною технікою виконання та багата палітрою кольорів. Ми
ще не знаємо, ким є для нас Микола Бідняк, не усвідомлюємо, поруч із ким
ходимо”.
Не усвідомили ми, ким він був, і досі. Бронзовий
пам’ятник, в основу якого ліг твір “Ангел у леті” Миколи Бідняка, на кошти
московського бізнесмена Валерія Левіна та його дружини Людмили (з якими сім’я
Бідняків познайомилася у Криму ще за життя пана Миколи) створив львівський
скульптор Микола Посікіра. Як зізналася “Газеті” Марія Бідняк, коштів на
монумент ні в рідному Львові, ні в Україні не знайшлося.
розповідала пані Марія. “Уродженець Києва, а нині
москвич, настільки захопився силою осо-бистости та таланту Бідняка, що коли
прочув про фінансові проблеми встановлення йому пам’ятника, без вагань узявся
вирішити їх” – розповідала пані Марія. Щодо мене, то черговою своєю метою бачу
видання солідної монографії про Миколу Бідняка. Її написав доктор
мистецтвознавства Володимир Овсійчук, але вона вже три роки без жодного руху
лежить у видавництві “Мистецтво”. Я зверталася і до Президента України, й до
Катерини Ющенко, і – тричі – до Міністерства культури, не кажучи вже про
чиновників нижчих рангів, аби посприяли в її видавництві, але віз і досі там.
Коштів на видання цієї праці немає, попри те, що найкращі свої твори Микола Бідняк
безоплатно передав у дар поважним українським музеям. Виглядає на те, що Микола
Бідняк не потрібний своїй Україні й після смерті, хоча саме його долю та
творчість, напевно, можна вважати найкращим прикладом патріотизму,
громадянської та суто людської мужности”.