Д-р Ігор Курілець: “Про рівень держави
можна судити за рівнем нейрохірургії”
20-ліття своєї надзвичайно важливої і плідної
діяльности Канадський Фонд Дітям Чорнобиля вирішив відзначити висвітленням
англійського документального фільму про Україну “Англійський хірург”,
спеціально для цього запросивши в Торонто одного з головних героїв стрічки –
українського нейрохірурга, д-ра медичних наук, директора Міжнародного центру
нейрохірургії в Києві, члена Асоціації нейрохірургів Великобританії Ігоря
Курільця. Наш кореспондент Лариса Гринда скористалась нагодою і поставила
вельмишановному гостеві кілька запитань.
–
Докторе Курілець, яку роль у Вашому житті відіграє “пан випадок”?
– Думаю, що велику. Навіть те, що я сьогодні
перебуваю в Канаді, – це знову ж таки щасливий випадок. А перший, той, що
поставив моє життя з ніг на голову, стався у 1993 році, коли я познайомився з
професором з Англії Генрі Маршем. Для мене ця зустріч стала точкою відліку. З
того часу почалася моя співпраця і дружба з цією надзвичайно розумною,
інтелігентною і жертвенною людиною, від якої я навчився дуже і дуже багато.
– А що
привело професора Марша в Україну?
– Коли Україна проголосила свою незалежність,
багато британців з подивом довідалися, що в Європі з’явилася нова країна. І
приїхали на це диво подивитися. Делегацію лікарів, серед яких був і Генрі Марш,
навіщось привезли в Київську лікарню швидкої допомоги, де я тоді працював. Тут
ми і познайомилися. Генрі Марш, мабуть, побачивши в мені якийсь невикористаний
потенціал і бажання до позитивних змін у медицині, запропонував мені пройти
стажування в Лондоні. Він підтримав ідею створення Центру спінальної хірургії і
навіть допоміг з устаткуванням. Воно було, звичайно, не нове і не найсучасніше,
але в нашій операційній стояли прилади, відпрацьовані ще в роки перших
п’ятирічок. Спочатку англійці подумали, що їх привели до музею історії
нейрохірургії.
Пізніше Генрі Марш із колегами неодноразово
бував у ЛШД, це навіть надавало лікарні якоїсь солідности. Але 1999 року
коліщата інтернаціоналізму закрутилися у зворотний бік – англійця не впустили
до шпиталю. Генрі Маршу відмовили тому, що він не мав українського диплома, а
невігласам у київських лікарнях, звісно, не місце. Він, щоправда, не збирався
нікого лікувати, як завжди, привіз ідеї і якісь інструменти, але... Вибухнув
скандал, один із телеканалів згодом показав лондонське інтерв’ю з Генрі Маршем.
Мабуть, багато британців довідалися про Україну саме після цього випадку.
– І що
сталося пізніше?
– На щастя, це не зупинило професора Марша, і
він до сьогодні приїжджає в Україну, консультує і оперує хворих, допомагає
обладнанням, порадами і чим тільки може.
Моя ж ситуація після того змінилася різко. Адже
керівництво лікарні – чи то із заздрощів, чи то з іншої причини – вирішило
позбутися мене. Запропонували посаду анестезіолога, знаючи наперед, що я не погоджуся,
або – звільнитися взагалі.
Так я став безробітним. Довелося пережити важкі
часи. Мене не брали на роботу в жодну державну лікарню, а приватної
нейрохірургії тоді ще не було. Багато місяців я не працював, а у мене ж сім’я,
яку треба годувати. І тут знову стався щасливий випадок – один знайомий допоміг
мені створити відділ нейрохірургії в Київській лікарні СБУ. Відтоді почалася
напружена праця, яка увінчалася успіхом – сьогодні на базі цього відділу діє
Міжнародний центр нейрохірургії, директором якого я є.
– Який
завеликий Ваш Центр?
– Може, не такий великий, як би хотілося, – ми
маємо 25 ліжок. За українськими мірками, це небагато, але якщо порівняти,
скажімо, з Toronto Western Hospital, де я мав нагоду
побувати під час свого перебування в Канаді і де є 50 ліжок у відділі
нейрохірургії, то, вважаю, що 25 ліжок – непогано.
У нас за рік на ліжку буває до 70 хворих. Це в
кілька разів вищий показник, ніж у багатьох державних клініках. МЦН створений
для масового пацієнта, якому потрібна нейрохірургічна допомога, а таких у
країні дуже й дуже багато.
– Ваш
Центр називають своєрідним гібридом державної і приватної медицини. Тобто
медичні послуги, зокрема операції, платні. Чи може собі дозволити лікуватися у
Вашому Центрі пересічний українець?
– Ми дотримуємось думки, що безкоштовної
нейрохірургії на сьогоднішній день практично немає. Однак наші розцінки нижчі,
ніж неофіційна ціна в державних лікарнях із задекларованою безплатною медичною
допомогою. Ні для кого не секрет, що в бюджетній медустанові пацієнт платить
немалі кошти, але ніхто не може відповісти, на що вони витрачаються. У нас
гроші, які сплатив хворий, витрачаються на ліки, на зарплату медсестри, яка
біля нього чергує, на якісну стерилізацію, на шовний матеріал і т. п. Головне,
що ці гроші не зникають у кишенях лікарів.
10% операцій ми проводимо безкоштовно, багатьом
пацієнтам надаємо знижки. За рахунок чого? У нас конвеєр, що дає змогу
знижувати собівартість. У державній клініці, як правило, операційна працює
три-чотири дні. У нас в операційній “прогулів” не буває.
– І
скільки коштує операція у Вашому Центрі?
– Ми оперуємо хворих за західноєвропейськими
стандартами, використовуємо обладнання таких відомих фірм, як “Цейс”, “Сіменс”,
“Ешманмедтронік”, “Ескулап”, “Кодман”. На такому ж фірменному обладнанні,
скажімо, операція щодо видалення міжхребцевого диска у Великобританії коштує 5
тисяч доларів. Наша ціна у гривнях сьогодні еквівалентна 350 доларам. Самі
вирішуйте – доступно це для наших людей чи ні.
– А чи є
філіали Вашого Центру в інших регіонах України?
– Звичайно, що один такий Центр у Києві, з двома
його відділеннями, – недостатньо для всієї України. Адже навіть коли ми зробимо
людині потрібну операцію, їй доводиться повертатися через 2-3 дні додому. А
далека дорога – часто небажана. Отже, було б набагато краще оперувати хворих на
місці. З цього приводу ми спробували створити відділення Центру у Львові. На
жаль, не вдалося. На щастя, радо підтримали нас у Стрию Львівської области,
пішла назустріч районна влада. І сподіваємося, що до кінця цього року відкриємо
перший свій філіал поза Києвом.
–
Повертаючись до Вашої співпраці з Генрі Маршем, як і коли з’явилась ідея фільму
“Англійський хірург”?
– Генрі Марш одного разу запропонував зняти
фільм про медицину в Україні надзвичайно талановитому режисерові Джеффрі
Смітові. Сміта зацікавила ця думка, оскільки він також уже бував в Україні,
хотів зняти фільм про Україну і вважав, що тема дуже актуальна і викличе
резонанс у світі.
Більш ніж рік забрало пройти через усі вимоги та
творчі конкурси ВВС, доки було погоджено зйомки та отримано кошти на створення
фільму. Протягом цього часу Джеффрі Сміт приїжджав до Києва, ходив по клініці,
сидів на прийомах із хворими, спостерігав і писав сценарій у своїй голові.
Опісля, як проект було затверджено, почалися самі
зйомки – приїхало три камери, і почали знімати все, що відбувалося у клініці.
– Чи
було важко Вам зокрема та іншим працівникам Центру працювати під камерами?
– Звичайно, спочатку виникав якийсь дискомфорт
від того, що вас постійно фотографують та знімають. Але через деякий час люди
звикли до камер і вже просто не звертали на них уваги. Можливо, у перший час
нас навіть не знімали – лише привчали до камер. І це зробило свою справу.
Оператори накручували тисячі годин зйомок, а
потім монтували все це по хвилинах, вибираючи найбільш вдалі і такі, які
відповідали їхнім задумам.
– Який
момент у фільмі був для Вас особисто найважчим?
–
Я думаю сцена, де ми з Генрі Маршем їдемо в
автомобілі. Машина була не моя, тобто я до неї не звик. Мені одночасно треба
було кермувати, їхати доволі швидко, розмовляти з Маршем по-англійськи, а ззаду
лежав оператор з камерою, який віддавав мені команди, що робити в ту чи іншу
хвилину... Одним словом, все це робити одночасно було для мене дуже непросто. Але
пізніше, дивлячись фільм, переконався, що вийшло не так уже й погано.
–
Докторе Курілець, чому стрижнем стрічки стала саме операція Мар’яна?
– Спочатку розглядалося три версії, тобто три
різних операції. Вибрали Мар’янову, оскільки вона, напевно, найбільш
відображала творчий задум Джеффрі Сміта. Пізніше вже дозняли певні моменти,
яких бракувало.
До речі, Джеффрі Сміт працював над даною
стрічкою близько трьох років. Бюджет фільму – приблизно мільйон доларів. Десь
посередині роботи гроші, які виділила Великобританія, закінчилися, і ВВС
сказало, що другу частину повинна фінансувати Україна, оскільки фільм – про
Україну. Після цього Сміт звернувся до Американської Кіноакадемії, і чи не
вперше в її історії всі члени проголосували, щоб надати кошти на завершення
цього фільму, так вразив їх сюжет і актуальність.
– Чи
фільм “Англійський хірург” демонструвався в Україні?
– У широкому прокаті – ні, тільки на
кінофестивалі в Харкові. Але його вже подивилися тисячі глядачів у
Великобританії, США, Канаді та інших країнах.
Хотілося б, щоб фільм добре сприйняли в Україні.
Маю на увазі не лише простих глядачів, але й чиновників, для яких знайдеться
багато не дуже привабливих речей, які зачіпатимуть їхні амбіції та інтереси.
–
Докторе Курілець, чи Ви мали нагоду відвідати нейрохірургічні відділи у
канадських шпиталях і що можете сказати?
–
Я побував у Торонто в
Одночасно ми налагодили співробітництво з
канадськими колегами у галузі освоєння нових методів лікування нейрохірургічних
хворих. Також відбулася зустріч з професором Джеймсом Руткою – головним
нейрохірургом Онтаріо. Співробітництво буде відбуватися під патронатом
української діаспори в Канаді.
Вдячний всім людям тут, у Канаді, зокрема нашим
канадським колегам, за теплий прийом нас із дружиною. Ми навіть не відчули, що
не в Україні, – такий український дух витає в Торонто. Як лікар – бажаю усім міцного здоров’я і всяких
гараздів.
– Ми
рівно ж бажаємо Вам подальших успіхів у Вашій благородній праці і дякуємо за
цікаве інтерв’ю.
Розмову вела Лариса Гринда