У світлі однієї трагедії

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

Нещодавно у селі Базар Народницького району, що на Житомирщині, представники ук-раїнських патріотичних організацій відзначили чергову річницю Другого зимового походу Армії УНР, зокрема, було вшановано 359 повстанців, які в нерівному бою із 9-ою Кримською кавалерійською дивізією під командуванням більшовицького головоріза Григорія Котовського потрапили у полон, а згодом були розстріляні.

Вшанування Героїв Базару уже стало традицією. Правда, започаткована вона була на еміграції, де, із зрозумілих причин, українці мали більше можливостей для публічного відзначення цієї сумної дати.

Коротко нагадаю історію майже дев’яносторічної давности. Після окупації більшовиками Української Народної Республіки частини регулярної армії УНР були інтерновані до Польщі. Однак у 1921 році було ухвалено рішення рейдом вирушити в Україну з метою підтримки антирадянських виступів. Планувалося підняти всенародне повстання та дійти до Києва. Проти Армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрка Тютюнника більшовики стягнули свої кращі сили. Як свідчать історики, перевага у живій силі в сорок разів перевищувала сили повстанців. Вдень і вночі, упродовж двох тижнів червона кіннота переслідувала напівроздягнутих, голодних, виснажених  вояків УНР.

Врешті-решт, українські частини були оточені, чимало стрільців було одразу ж знищено, а окремі потрапили у полон. В’язнів два дні тримали на морозі, згодом вишикували біля заздалегідь викопаного рову, де Котовський особисто запропонував українцям покаятися і перейти на бік Червоної армії. У відповідь пролунав голос стрільця Степана Щербака: “До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить!” Далі полонені заспівали “Ще не вмерла Україна”. Спів було припинено кулеметними кулями. 359 героїв знайшли свій останній притулок у братській могилі під Базаром. Вітчизняні історики фактично одностайні у тому, що так званий “листопадовий рейд” майже не мав шансів на успіх і скоріше був походом відчаю, що переріс в акт героїзму.

У незалежній Україні подвиг вояків Армії УНР офіційно відзначається з 1991 року. Тоді представники націоналістичних і націонал-демократичних організацій зробили спробу встановити на місті загибелі повстанців хрест, однак влада не дозволила цього зробити. Рік хрест пролежав схованим у базарських кущах. Справжній пам’ятник Героям звели лише у 2000 році за гроші наших земляків з Великої Британії.

Минулого року Президент України Віктор Ющенко оприлюднив звернення до учасників заходів з ушанування пам’яті Героїв Базару, в якому підкреслив, що “лише із здобуттям Україною незалежности стали можливими правдиве висвітлення Української революції 1917–1921 років та відзначення її річниць громадськістю за підтримки органів влади”.

Звернення Ющенка фактично на державному рівні легітимізувало пам’ять про Героїв Базару, подвиг яких, без сумніву, назавжди закарбувався  у свідомості народу.

Так склалося, що Базар став однією із дат історії України, яка, незважаючи на героїзм учасників українсько-більшовицької війни, усе ж символізує національну поразку. Принаймні, так самі українці інтерпретують ці події.

Однак процес переосмислення історичного минулого, який сьогодні набуває особливої суспільної гостроти та перетворився у чинник сучасної політики, спонукає подивитися на трагедію під Базаром не лише під кутом зору скорботи та необхідности гідного вшанування пам’яті героїв. Сьогодні, у контексті вивчення Голодомору 1932-1933 років, слід сконцентрувати увагу на причинах, які, власне, спонукали “листопадовий рейд”, що увійшов у вітчизняну історію як Другий зимовий похід армії УНР та відбувся напередодні безпрецедентної гума-нітарної катастрофи.

Передусім треба зазначити, що рішення вирушити на Київ приймалося політичним проводом УНР, що його тоді очолював Симон Петлюра, під тиском суспільно-політичної ситуації, яка на той час склалася в Україні. Ще недавно у радянських підручниках з історії СРСР можна було прочитати, що 20-ті роки минулого сторіччя – це період “тріумфального походу радянської влади” на українських землях. Мовляв, українці, особливо селяни, радісно вітали прихід більшовиків. Насправді усе було навпаки. Українське село не лише нікого не вітало, а й чинило збройний опір російській окупації. Україна в ті часи буквально горіла у вогні антирадянських бунтів і повстань. Такою була реакція населення на політику радянської влади, в тому числі на її спроби розпочати реквізицію хліба, худоби і птиці з України, щоб не допустити голоду в Росії.

Відомий історик, дослідник трагедії під Базаром Василь Верига у цьому зв’язку зазначає: “Майже кожного дня з України приходили звістки, що українсь-кий селянин, переконавшись в облудності московсько-большевицької пропаганди, все більше відвертається від Москви і виступає проти її влади в Україні. Згідно з повідомленням Михайла Фрунзе, головнокомандуючого большевицькими збройними си-
лами в Україні, на Першому Всеукраїнському з’їзді комітетів незаможних селян у жовтні 1920 року в Україні нараховувалося понад 50 загонів партизан загальною кількістю 40 000 людей. У цей час боротьба українського народу проти совєтської влади була більш жорстокою, ніж в інших частинах Російської імперії”.

Про масштаби опору радянській владі свідчать й такі факти. Упродовж січня-березня 1921 року більшовиками було здійснено 87 активних спецоперацій, заарештовано 17 отаманів і близько 5 тисяч рядових повстанців, у кривавих боях знищено 80 отаманів і майже 5 тисяч повстанців, розкрито і ліквідовано 28 підпільних організацій.

Зрозуміло, що про ці та інші факти знав уряд УНР на еміграції, який, зрештою, ухвалив рішення розпочати “листопадовий рейд” як черговий етап національно-визвольного руху, щоб у такий спосіб допомогти українському народові звільнитися від московського ярма.

Таким чином, можна зробити кілька висновків. По-перше, Базар повністю руйнує радянські стереотипи щодо добровільного сприйняття українським населенням радянської влади. По-друге, історія загибелі 359 вояків під Базаром була детермінована масовістю й масштабністю руху опору радянській владі. По-третє, українці, хоч і зазнали поразки під Базаром, однак не змирилися із поневоленням, і тільки з допомогою Голодомору, шляхом винищення мільйонів людей було покладено край самостійницьким устремлінням нації на початку 20-х років минулого сторіччя.

Отже, Базар 1921 року – це не лише одна із трагічних сторінок нашої історії, а насамперед вияв величезного прагнення українського народу жити власним життям на своїй землі.