Виклик секуляризації – тема нового числа “Патріярхату”

На титульній сторінці цього номера “Патріярхату” до словосполучення “виклик секуляризації”, напевно, варто було б додати знак питання, оскільки з явищем секуляризації не все так просто, як видається на перший погляд. Це читач зрозуміє після ознайомлення з тими матеріалами, які ми пропонуємо. Майже неможливо дати однозначну і вичерпну відповідь на запитання “Що таке секуляризація?”.

Процеси, які зазвичай охоплюють цим терміном, неможливо звести до одного знаменника. Вони відрізняються залежно від країни та суспільства, яке в ній живе. Відповідно, й наслідки тих процесів різні. Прикладом може бути хоча б Франція з її програмою lact (жорсткої світськості) та Німеччина, де держава не уникає відносин із Церквою.

Дистанція між Церквою і державою не є чимось чужим християнській вірі. Своєрідний секуляризм відчувається у словах Христа: “Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові”. Христос недвозначно говорить, що Його Царство (яке не від світу цього) і Царство Кесаря – це дві паралельні реальності. Вони немовби зберігають нейтралітет відносно одна одної. Христос не говорить про їх злиття чи взаємопоглинання – він каже, що якби Його Царство було від світу цього, то всі сили небесні воювали б за це. Так виглядає, що секуляризація є наслідком невиправданого злиття цих реальностей. І з цим багато хто погодиться. Однак де пролягає межа релігійного і світського? Між політичною та правовою сферами? Освітньою? Дехто хотів би посунути цей кордон аж до порога храму, підмінивши ідею секулярної держави державою атеїстичною, в якій невіруючі лише люб’язно дозволяють жити віруючим.

Чеський священик і дисидент Томаш Галік зауважує, що такий інтолерантний секуляризм прагне тотально витіснити релігію із суспільного простору і таким чином сам стає інтолерантною “релігією”. З іншого боку, пише Галік, багато з того, що ми називаємо секуляризацією, критикою релігії, навіть атеїзмом, є великим шансом на розпізнання, очищення та відкриття простору для оновлення нашої віри.

Секуляризація може допомогти Церкві позбутись того зайвого, що до неї причепилось, але не є властивим їй. Чи не про це говорив Папа Франциск у своїй промові в Ассізі: “Церква повинна оголити себе з великої небезпеки, яка загрожує кожній особі в Церкві, усім: небезпеки світськості”? Залишається, проте, запитання: як бути християнам у секулярному суспільстві, де держава полишає нейтральне ставлення до релігії і займає антирелігійну позицію? Чи можливо обмежити християнство церковним “парканом”? Виходить, що людина в такій ситуації повинна була б бути християнином у межах храму, удома, а вийшовши на вулицю, ставати атеїстом. Навряд чи суспільство, яке плекає у своєму громадянинові цю шизофренію, можна вважати таким, що шанує “світогляд і гідність кожної особи”. Тож мають слушність ті, хто зауважує, що агресивний, інтолерантний секуляризм перебуває за крок до войовничого атеїзму.

Українська дискусія про виклик секуляризму щойно починається, в той час як у західному світі щораз голосніше говорять про постсекулярну добу.  У принципі, ще не відомо, як ляжуть західні секулярні ідеї на “старі дріжджі” радянського атеїзму. Але одне відомо напевно – Церква потребуватиме нових відповідей на щораз нові запитання. Зрештою, нічого нового під сонцем...

Завдання ж журналу “Патріярхат”, що приділяє особливу увагу внутрішньоцерковним справам та питанням взаємодії Церкви і суспільства, є подавати зважену і різнобічну інформацію щодо цих питань. Ми не можемо вирішити цих проблем, проте ми можемо дати коментарі та думки експертів, які допоможуть краще орієнтуватись і розуміти ті процеси, що охоплюють Церкву в Україні та на поселеннях. Приєднуйтесь до спільноти наших читачів і друзів, залишайтесь з нами і в 2014 році та заохочуйте колег і знайомих передплачувати одне з найстаріших видань УГКЦ!

Анатолій Бабинський