Реквієм по Закерзонні

А. Назарович

День п’ятого листопада випав у Торонто дощовим та похмурим. Та незважаючи на погану погоду, з усіх сторін до Українського Дому ім. Шевченка, що на вул. Горнер, поспішали українці. Це тут Українські Державницькі Організації, Об’єднання Українців “Закерзоння” та управа Дому зорганізували пропам’ятний вечір для вшанування жертв Закерзоння.

Термін Закерзоння увійшов в українське слівництво не так то й давно як загальне окреслення українських земель, що залишились на польській стороні демаркаційної лінії, намальованої англійським лордом Керзоном. Ті землі – це Підляшшя, Холмщина, Надсяння, Західна Бойківщина иа Лемківщина. Хтось скаже: “О, це маленька смуга землі”. Неправда, бо Закерзоння величиною дорівнює половині території Швейцарії, а за кількістю населення – половині населення Естонії. Невже це мало? Після 1947 р. ця територія стала пусткою, бо кого не вигнано в Совєтський Союз, хто не загинув від куль польських банд та Війська Польського – тих вигнано на понімецькі землі, так звані “Зємє Одзискане”.

Поляки думали, що, розсіявши українців по цілій Польщі, ополячать нас, ми забудемо про своє коріння, про наші жертви і  горе. Але не так сталось, як їм бажалось, доказом чого став цей суботній вечір, що зібрав повнісінький зал людей.

Вечір вміло вела пані М. Крет. Спочатку вона попросила пароха православної церкви св. Димитрія прот. о. В. Макаренка,  щоб розпочав вечір молитвою. Далі привітала шановних гостей: М. Шкамбару – голову СФУЖО і заступника СКУ, О. Карасевича – віце-консула  Генерального Консульства України в Торонто, Б. Вжесневського – посла до Федерального парламенту, Ю. Даревича – голову комісії з прав людини при СКУ, Х. Бідяк – голову Крайової Управи Ліги Українок Канади, д-ра О. Романишина – голову Крайової Управи Ліги Українців Канади, М. Швеця – голову КУК, Відділ Торонто, д-ра С. Комісаренка – колишнього посла України у Великій Британії.

Вечір відкрив голова Об’єднання Українців “Закерзоння” мгр М. Іваник, який наголосив, що цей вечір присвячений пам’яті кількох десятків тисяч жертв, які в 1943-1947 роках загинули на західних околицях України лише за те, що були українцями.

“Цього року минає 60 літ від часу, коли польське підпілля вбило тисячі українців Надсяння... Рік пізніше, навесні 1944 року, вимордувало цілу південну Грубешівщину, що на Холмщині. Тоді то з лиця Землі стерто майже 60 українських сіл холмських”, – наголосив п. Іваник.

Він підкреслив, що хоч все, що українське, на Закерзонні завзято нищилося, то все ж таки не можна спалити, зірвати мінами людської пам’яті. Однак “...про пам’ять людську і про історичну пам’ять народу необхідно дбати, а коли треба – то змагатися за неї, а то й відвойовувати її... Наше сьогоднішнє зібрання – також для пам’яті: щоб пом’янути вбитих і замучених, щоб не дати пропасти у вирі сьогодення пам’яті про наше коріння”.

На кінець п. Іваник сердечними словами накреслив постать та заслуги головного доповідача п. Є. Місила, директора Українського Архіву у Варшаві, приїзд якого до Канади спонсорувала Кредитова Спілка “Будучність”.

Пан Місило як історик розповів присутнім про те, що знайшов зафіксоване у польських документах. Перш за все він наголосив, що акція “Вісла” абсолютно не була пов’язана із вбивством генерала Свєрчевського, не мала також жодного відношення до УПА. Акцію “Вісла” почали готувати за багато місяців перед тим, коли було вбито Свєрчевського, а УПА в тому часі не атакувала. То ж ціль була лише у тому, щоб знищити український етнос на Закерзонні, і то в якнайжорстокіший спосіб, аби залякати людей. У 1945 році, коли весь світ втішався закінченням війни, Закерзоння спливало кров’ю і слізьми людей, яких силою і терором виганяли з рідних земель у Совєтський Союз. На тих, кому вдалось не потрапити в депортаційне колесо і залишитись, чекала ще жахливіша акція “Вісла”, а з нею концтабір Явожно та військовий суд операційної групи “Вісла”, що засуджував українців до смертної кари без доказів. Відкликання не було, бо за 2-3 години вирок виконували.

Доповідь пана Місила була вельми цікавою і правдивою, бо ж документів не сфальшуєш. А правда – вражаюча!

Тим, хто жив у Канаді чи в Україні, навіть важко уявити, як це є, коли лягаєш спати і не знаєш, чи встанеш живим; як серце розривається, коли дивишся на катування дитини, що благає в вас порятунку, а ви не можете захистити, допомогти. Коли п. Іваник говорив про спалені села на Грубешівщині, у моїй пам’яті відразу виринув образ отого сивого диму серед ночі і голосіння жінок, рідня яких жила в палаючих селах, та тривожний шепіт мами: “Це Сагринь горить... Підгайці...” І так майже кожної ночі.

На доповнення сказаного висвітлено “Сльози і кров” – ІІІ частину документального фільму “Закерзоння – земля трагічна, земля героїчна, земля наша” (сценарій – М. Іваник, постановка Я. Крет, реалізація – О. Водовіз). Фільм – це ще одна самовіддана, копітка ділянка праці молодих людей з ОУ “Закерзоння”, щоб зібрати, зберегти і розповісти нащадкам правду про цю землю. Щоб наші внуки і правнуки знали і пам’ятали, що то не ми йшли з “мечем і вогнем” на польські землі, а навпаки. Ця частина фільму оперта на спогади очевидців, які вціліли у спалених селах або пройши через муки Явожна.

Після вечері, молитву до якої прочитав гість з Польщі о. Журав із с. Команчі, М. Крет надала слово гостям – М. Шкамбарі, Б. Вжесневському та О. Карасевичу. Усі вони підкреслювали вагомість того вечора у розкритті ще однієї сторінки історії нашого народу. Мені найбільше запам’ятались слова О. Карасевича: “Кожне врятоване життя – це Всесвіт. То ж задумаймось, скільки таких Всесвітів загинуло на Закерзонні”.

Далі була мистецька програма, в основу якої лягли вірші Гната Бердо (це поетичне псевдо С. Колесара) у прекрасному виконанні Д. Луців та Ю. Келебая. Слухаючи вірш “Я хочу додому”, пригадала холмську приказку “За рідним краєм і в небі скучно”. Солістка С. Плотник зворушила нас своїм чутливим, прекрасним голосом (акомпаніонувала їй молоденька піаністка Уляна Крет). Натомість дитячий скрипковий квартет сім’ї Купер “почастував” нас музикою Баха та Генделя.

То ж зовсім не дивно, що голова ЛУК, Відділ Етобіко М. Свинтух-Заверуха у своєму завершальному слові щиро дякував організаційному комітетові за вкладену працю, а також усім спонсорам, що допомогли фінансово у проведенні того вечора.

А що вечір був вдалим, засвідчує факт, що люди сиділи чотири години без жодної перерви, і ніхто не шепотів, не перемовлявся, не нудився. Це великий успіх Українських Державницьких Орга-нізацій при Українському Домі ім. Шевченка та ОУ “Закерзоння”. Честь, хвала і низький уклін їм усім за це.

Сцену прикрашала картина п. Головацького та по-мистецьки скомпонований букет квітів від п. Левицького.

Озвучення залу забезпечила наша, українська фірма Є. Івасюка. Усім їм щиро дякуємо.

Кінцеву молитву проказав парох греко-католицької церкви Св. Покрови о. Й. Жила.

Вечір закінчено величавим “Ще не вмерла Україна”, а зміст нашого славня того вечора мав подвійний вимір. Бо крізь літа неволі, тюремних поневірянь, життя в розсіянні під тиском вороже налаштованих сусідів – ми вистояли. Наші сім’ї були бастіоном, об який розбивались усі полонізаційні закуси. І не лише ми виросли українцями, але й виховали своїх дітей на українців, які зорганізували такий чудовий вечір.

То ж справді, “Ще не вмерла Україна” – і не вмре!

 PHOTOS

1 - Марія Крет, ведуча вечора

2 - Зліва направо: головний доповідач Є. Місило і Ю. Галушка