Шлях до “Золотої Батути”

Анатолій Житкевич, Торонто

Виповнилося 110 років від дня народження відомого в діаспорі, а тепер і в Україні диригента, композитора, педагога, автора декількох українських оперет та всесвітньо відомих пісень “Гуцулка Ксеня” і “Червоні маки” – Ярослава Барнича.

У Клівленді могила на горбку,
Її барвінок ніжно обіймає.
Тут прах того, кого п’янкі пісні
Вся Україна знає і співає.

Вже стільки літ зоря твоя зорить,
Вже стільки літ любов твоя не в’яне,
Вже стільки літ тебе в живих нема,
Маестро Барничу, о, пане Ярославе!

Ярослав Барнич народився 30 вересня 1896 року в селі Балинці, що біля Коломиї. З дитячих років майбутній композитор почав опановувати гру на скрипці, навчаючись у відомого на той час педагога Шнабеля, а вже у 12-річному віці обирає свою стежку життя в музиці. Ось як згадує митець ті роки: “Ще учнем гімназії в Коломиї я проявляв хист до музики і в третьому класі, організувавши оркестр із своїх товаришів, диригував “Наталкою Полтавкою”. З цього приводу я мав багато конфліктів з батьком і професорами, котрі конче намагалися “вибити дурниці” з моєї голови”.

Намагалися вибити, але не вибили, бо хлопчина продовжував вчитися музики й далі, співаючи у гімназійному хорі та вдосконалюючи мистецтво гри на скрипці.

Несподівано до Карпатського краю прийшла Перша світова війна. І в цьому випадку Ярослав Барнич не залишився, як то кажуть, збоку. У 1914 році він вступає до лав Українських Січових Стрільців, з якими бере участь не в одному з боїв. Одного разу його направили на лікування зубів до Львова, де він зустрівся із своїми давніми друзями, що у вільний від служби час брали участь у роботі театру “Бесіда”. Не маючи музичного керівника, режисер театру А. Будзиновський запропонував Ярославові місце диригента оркестру.

Так почалася мистецька біографія Ярослава Барнича як диригента. Потрібно сказати, що в той час у театрі грали видатні особистості, такі як К. Рубчакова, І. Рубчак, В. Коссак, Н. Нижанківський. Ставили опери “Наталку Полтавку”, “Катерину”, “Запорожець за Дунаєм”, “Гальку”, “Продану наречену” та інші. Нерідко виступали як у місті, так і в провінції.

Розпалася Австрійська імперія. Розвалився й театр. Багато було пригод і приємних, і прикрих, але життя продовжувалося. Згодом Ярослав Барнич починає навчатися у Музичному інституті імени М. Лисенка, який закінчує у 1924 році. Ще декілька років пішло на пошуки роботи. Носили його дороги то в Ужгород, де був диригентом оркестру місцевого театру, то в Самбір, де вчителював, і нарешті він отримує посаду викладача церковної музики і диригента хору “Боян” у Станиславові. Це був особливо творчий період композира.

Ось що пише про нього дружина композитора Ярослава Барнич: “Праці було багато, але він жив нею. Особливо успішною була праця зі шкільною молоддю. Із молодими співаками-учнями чоловік творив дива. Кожний шкільний концерт був подією у Станиславові... Саме в той час він розпочав компонувати музику легкого жанру. Пригадую, коли я з дітьми повернулася з одних вакацій додому, то Ярослав зробив нам несподіванку. Сів біля цитри (фортепіано ми ще не мали) і заграв дві свої композиції до слів проф. Романа Савицького – два танго: “Ой, соловію” та “Хлопче мій, хлопче”. Ми були в захопленні і просто примусили його далі щось таке легке й мелодійне творити. За короткий час з’явилися такі його твори, як “О, гарна крале”, “Запізно”, “Молоді емерити”, “Лист” і врешті – славне танго – пісня “Гуцулка Ксеня”.

Як бачимо, і це стверджує дружина композитора, Ярослав Барнич написав декілька пісень на тексти Романа Савицького, у тому числі й популярну до сьогодні “О, соловію”. Та як же сталося, що саме цій людині, з якою так потоваришував композитор, приписали авторство пісень “Гуцулка Ксеня” і “Червоні маки”? Тим більше, що це навіть не його тексти, бо вони, як і все лібрето оперети “Гуцулка Ксеня”, були авторськими. Про це є декілька спогадів як самого композитора, так і близьких йому людей.

Але ж як могло статися так, що понад півстоліття при виконанні цих пісень оголошувалося ім’я Романа Савицького, а не Ярослава Барнича? Достовірного признання, чи як то кажуть, покаяльного листа лжеавтор не залишив, та в музичних колах давно говорили, що авторство цих пісень Романові Савицькому було приписано головою крайової Спілки композиторів Прикарпаття для того, щоб хтось із його членів отримував гонорари, які надходили від різноманітних концертних організацій.

Варто зауважити, що й сам пан Роман почував себе у цій справі не досить комфортно. Так, ще в 1966 році ми, студенти вокально-хореографічного ансамблю “Пролісок”, що працював при Дрогобицькому педінституті імени Івана Франка, мали виступ у його рідному селі, то він навіть не прийшов подивитися створену на основі пісні “Червоні маки” вокально-хореографічну композицію, йому присвячену.

Але повернімося до тих далеких років і творчого шляху композитора. Одну за другою він пише оперети: “Дівча з Маслосоюзу”, “Шаріка”, “Пригода в Черчі”, “Гуцулка Ксеня”, які довгий час користувалися особливою любов’ю глядачів і не сходили зі сцени.

Настав 1939 рік. Початок був гарним. Більшовики доручають Ярославові Барничу організувати Гуцульський ансамбль пісні і танцю у складі 120 осіб, то ж він поринув у роботу, як кажуть, з головою. Та знову біда – почалася Друга світова війна.

Окупація застала композитора у Львові на посаді диригента Львівського оперного театру, який хоч і зберігся, але докорінно змінив своє обличчя, бо різко змінився репертуар, і сцена заповнилася багаточисленними постановками відомих опер зарубіжжя.

Не ставлять у театрі і оперет Ярослава Барнича. Спробували у Станиславові поставити його “Шаріку”, але вона вийшла кривавою, бо, як згадує знову ж таки дружина композитора Ярослава: “...Хтось провокативно нібито підклав бомбу, що мала б того вечора спрацювати. Її знайшли у залі”.

Як згадують свідки тих подій, 14 жовтня 1943 року несподівано під час вистави “Шаріка” у зал увірвалися гестапівці, які заарештували 140 глядачів. 27 з них було розстріляно поряд з театром. Заарештували і самого композитора, проте невдовзі відпустили, а через деякий час його разом з сім’єю було вивезено до Німеччини.

Це був період важких емігрантських таборів у Західній Європі. Згодом у 1949 році сім’я композитора виїжджає до США.

Тут і почався його шлях до “Золотої Батути”. Шлях недовгий, але продуктивний, бо велика творча і концертна діяльність Ярослава Барнича як диригента спочатку у Філадельфії, а потім у Клівленді заслужила високої оцінки. У 1950 році, майже відразу по приїзді, він стає керівником Українського народного хору імени Тараса Шевченка, організовує багаточисленні концерти по Америці, ставить опери “Запорожець за Дунаєм”, “Катерина”, продовжує мистецьку і педагогічну діяльність.

Добігає п’ятдесятиріччя творчої діяльности композитора, дні, які стали днями Ярослава Барнича. За заслуги на ниві українсько-американської культури його нагороджують “Золотою Батутою”, яку йому особисто вручає мер міста Клівленда.

Нагорода була заслуженою, та доля не дала композитору довго повтішатися нею. 14 червня 1967 року його не стало.

Стою на цвинтарі, де ранки голосні,
І знов скортіло раптом пригадати
Вражаючі й такі ледь-ледь сумні
“Гуцулку Ксеню” і “Червоні маки”.

Був чорний камінь мокрим під дощем,
А я стою, сумую, та не плачу,
У серці біль, у грудях тихий щем,
Бо ніби чую й наче дійсно бачу:

– Маестро, музику!
І музика звучала.
– Маестро, музику!
І пісня ллється знов:

“Гуцулко Ксеню,
Я тобі на трембіті
Лиш одній в цілім світі
Розкажу про любов”.