Павло
Гунька відкриває світові Стеценка
Дагмара Дувірак, д-р музикології
До українського
композитора Кирила Стеценка доля не була особливо прихильною ні за життя, ні по
смерті. На його короткий земний вік – неповних сорок років, що судилось йому
прожити, випало немало випробувань: дві революції, війна, репресії царського, а
потім і більшовицького уряду, заслання, вимушена розлука з улюбленою музою,
нарешті трагічна передчасна смерть від тифу у пореволюційні роки голоду та
руйнації в Україні.
Це
правда, що досить рано прийшло до нього визнання як композитора, що обіцяв
стати гідним наступником великого Миколи Лисенка – творця української
національної романтичної опери. Правда також, що музика його ще за життя
завоювала собі стале місце в репертуарі українських хорів, виконавців-солістів
та театральних колективів і продовжувала звучати в радянській Україні і по його
смерті. І все ж видається, що творчість Стеценка була постійно недооціненою.
При житті його слава була затьмарена славою його сучасника Миколи Леонтовича,
якого і музичні, і не музичні критики (наприклад, Микола Хвильовий) водностай
визнавали “геніальним”, тоді як Стеценка удостоювали лише рангом
“талановитого”. Навіть обставини його смерті сприймалися більш буденно і звично
у ті жорстокі часи, ніж смерть Леонтовича, що рік перед ним загинув від кулі
бандита-чекіста. Назагал, складається враження, що сучасники очікували від
Стеценка чогось іншого, ніж він пропонував їм у своїх творах. З одного
боку, можна б стверджувати, що Стеценко
певною мірою розійшовся зі своїм часом: адже він жив та творив на початку
двадцятого століття, коли навколо нуртували ідеї модернізму. Однак, з іншого
боку, Стеценків вибір його власного стилю, що базувався на романтичних
традиціях пізнього дев’ятнадцятого століття, був цілком свідомим. Як музикант
він добре орієнтувався у нових течіях, та як музичний критик щиро вітав їх у
творах своїх колег. Як мистець він обрав мову, що найбільше відповідала його
творчій натурі, та залишався вірним їй до кінця свого життя. У ній він розкрився
як глибокий та ніжний лірик з тонкою, чутливою душею, що часом болісно і
тривожно, часом замріяно та щасливо реагувала на злети і падіння його особистої
долі та долі його рідної України.
Власне
таким відкрив Стеценка для себе Павло Гунька – співак світової слави, що
постійно виступає на провідних сценах оперних театрів Парижу, Відня, Мюнхену,
Флоренції, Зальцбургу, Мадриду, Амстердаму та інших культурних столиць світу,
включаючи і участь у виставах Канадської Оперної Компанії в Торонто. На щастя,
не лише для Стеценка (точніше, його творчої спадщини), а для всієї української
громадськости та української культури
Гунька, хоч і народжений у Великобританії, є свідомий та гордий свого
українського коріння (батько його українець). Одним з головних його творчих планів
(у чому його активно підтримало Канадське Українське Оперне Товариство), стало
заснування Проекту української художньої пісні, в межах якого співак має на
меті записати на компакт-диски солоспіви найвидатніших українських
композиторів. Першою реалізацією цього Проекту і стало видання подвійного
компакт-диску солоспівів Кирила Стеценка. До виконання, окрім П. Гуньки, були
залучені також визначний канадський піаніст-концертмейстер Альберт Крайволт,
ліричний баритон міжнародної оперної репутації Рассел Браун, відомий канадський
тенор Бенджамін Баттерфілд та
віолончеліст Роман Борис з Торонто, виконавець, педагог та продюсер, що як
українець за походженням часто бере участь у різноманітних українських
проектах. Продюсером диску став ще один торонтонець українського походження –
композитор та оперний режисер Роман Гурко. Запис диску було здійснено у Глен
Гулд Студіо в липні 2005 року.
Подвійний
альбом під назвою “Kyrylo Stetsenko. The Art Songs” є проектом надзвичайно
амбітним. Тут представлені 42 солоспіви композитора, всі, що були опубліковані
у радянському видавництві “Мистецтво” в
1963 році, а це практично майже всі, що їх створив Стеценко впродовж свого
життя (за останніми відомостями, він
написав всього 48 солоспівів). Власне, завдяки такій повноті охоплення мають
слухачі найкращу можливість оцінити творчу особистість Стеценка як
музиканта-лірика, майстерність якого у жанрі артистичної пісні ставить його
поряд з такими видатними мистцями
Європи, як Ґріґ та Чайковський.
Щодо
виконання Стеценкових творів, то кращого важко й уявити. У першу чергу,
найвищих похвал заслуговує Павло Гунька, що записав 35 солоспівів у цьому
подвійному альбомі (один з них у тріо з Р. Брауном та Б. Баттерфілдом). Його
надзвичайно гнучкий бас-баритон вирізняється дивовижною чутливістю та увагою до
найменших деталей поетично-музичного тексту. Голосу співака з однаковою
легкістю вдаються і довгі кантиленні
мелодичні лінії, як у мініатюрі “Чому?” на вірш Олександра Олеся, і
приглушено-інтимні напівтони, як у початкових строфах “Тихо гойдаються”, і
драматичні мініатюри з виразно декламаційними інтонаціями, як у “І ви покинули”
та “Нащо, нащо тобі питати?”, і підкреслено прості, стилізовані під народну
пісню, наспіви, як у солоспівах “Верба” та “В’ється стежка”. Та все ж таки найповніше
багатогранний талант Гуньки розкривається у розгорнених драматичних солоспівах,
наближених до оперних сцен – монологів. У таких творах, як “Кряче ворон”,
“Тихая хатиночка”, “І золотої, й дорогої”, “Плавай, плавай, лебедонько”, співак
напрочуд чуйно слідкує за розвитком поетично-музичних образів, передаючи їх
багатство та складність гнучкою пластикою вокальної інтонації. Вершиною ж
виконавської майстерности Павла Гуньки у цьому альбомі стала, безперечно,
сатирична пісня-сцена “Цар Горох” – один із Стеценкових шедеврів. Настільки
зримо ліпить співак образ-карикатуру царя-недоумка, що, слухаючи його,
мимоволі яскраво уявляєш собі все, що
відбувається на оперній сцені.
Гідними
партнерами Гуньки виступають і Рассел Браун та Бенджамін Баттерфілд.
Надзвичайно
важливим компонентом солоспівів є фортепіанна партія, що виступає часто
рівноправним партнером у дуеті з партією вокальною. Тому залучення до запису
Стеценкових творів такого талановитого та досвідченого музиканта, як Альбет
Крайволт, безперечно, сприяло успішному втіленню проекту.
Прикрасило
виконання таких романсів, як “О, не дивуйсь” та “Літньої ночі”, і тепле,
оксамитно-глибоке звучання віолончелі Романа Бориса.
Вихід
у світ подвійного альбому солоспівів Кирила Стеценка – явище справді небуденне.
Альбом виданий чотирма мовами (англійською, українською, французькою та
німецькою), і у супроводжувальних есеях та нотатках, дбайливо підготовлених
Василем Сидоренком, доступно та цікаво ознайомлює широкого слухача з історією
українського солоспіву та життєвою і творчою долею Кирила Стеценка.
Може,
завдяки цьому чудовому виданню доля нарешті виявиться прихильною до Стеценка, і
він займе належне йому місце у світовій музичній культурі. Хочеться у це
вірити.