Інформаційний експансіонізм

Богдан Червак

Вважається, що світ живе в епоху “інформаційних війн”. Насправді відбувається інформаційна експансія одних держав проти інших, а так звані “війни” не що інше, як один із методів захистити свої національні інтереси або ж “свою правду” нав’язати супротивникові.

Ще й сьогодні чимало людей, які проживають на території колишнього Радянського Союзу, переконані, що імперія розвалилася внаслідок цілеспрямованої діяльности “ворожих голосів”, зокрема радіостанцій “Свобода” та “Го-лос Америки”, які завдяки цілеспрямованій, професійній і наполегливій пропаганді спромоглися трансформувати свідомість мільйонів людей. У будь-якому випадку діяльність колись “ворожих голосів” – яскрава ілюстрація ефективности інформаційної експансії, яка й сьогодні залишається невід’ємною складовою функціонування сучасної держави.

В Україні є власні традиції іномовлення, витоки яких пов’язані з інформаційною політикою  Радянського Союзу, котрий безус-пішно намагався переконати світ про переваги радянського способу життя. Із розвалом останньої комуністичної імперії незалежна Україна успадкувала інформаційні ресурси, технічні характеристики яких дозволяють вести мовлення на більшість країн світу. Проте до останнього часу про інформаційний експансіонізм України мало хто говорив, оскільки вважалося, що тріумфальна хода демократії у світі витісняє на задній план необхідність вести пропаганду в інтересах своєї держави.

Сьогодні усе змінилося. Більшість європейських держав створює нові інформаційні інститути, перед якими ставиться головне завдання: захистити інтереси держави шляхом здійснення інформаційного експансіонізму на території держав-конкурентів. Так, уже в період незалежности України у зв’язку з появою в Європі нової великої держави ВВС відкрило українську редакцію іномовлення. Згодом аналогічні редакції почали працювати в Німеччині, Польщі та Румунії. Якщо зважити на потужну інформаційну кампанію, що її проти України перманентно веде Російська Федерація, стає очевидним, що питання українського іномовлення – це питання національної безпеки нашої держави.

Донедавна вітчизняне іномов-лення здійснювалося виключно з допомогою державного радіо, зокрема “Всесвітньої служби “Радіо Україна”, яке виходить в ефір цілодобово та веде мовлення українською, англійською, німецькою та румунською мовами. Для порівняння: “Голос Америки” веде мовлення 50 мовами, “Голос Росії” – 32.

У 2001 році на засіданні Ради національної безпеки і оборони України було прийнято рішення “Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки”, яким започатковано створення Державної телерадіокомпанії “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення” (УТР).

Реально ж УТР розпочала роботу лише у січні 2003 року двогодинним мовленням на супутниковому каналі. Сьогодні супутникове мовлення здійснюється на 82 країни світу. Його також транслюють 200 кабельних та 25 ефірних операторів в Україні, оператори Норвегії, Прибалтики, Росії, у тому числі в Сибіру та на Уралі.

При цьому УТР здійснює мовлення лише українською, а тому не може бути реальним конкурентом аналогічних закордонних державних телерадіокомпаній, де існує безліч редакцій, які ведуть передачі майже усіма провідними мовами світу.

Крім УТР, мовлення за кордон здійснюють такі популярні українські телеканали, як “Інтер” та 1+1. Однак їх діяльність – це скоріше поширення за кордоном своїх телепрограм, аніж системна робота щодо формування позитивного іміджу держави, “нав’язування” світові українського погляду на ситуацію у країні та світі.

У зв’язку з цим виникає логічне запитання: чи здатна Українська держава відстояти власний інформаційний суверенітет, протидіяти інформаційній експансії з боку інших, у першу чергу суміжних держав, а також здійснювати ефективне мовлення за кордон?

Відповідь на це запитання можна було почути під час проведення у Києві першого міжнародного медіафоруму “Україна на євро-пейській карті світу”, у якому, крім журналістів, взяли участь керівники держави, представники як провладних, так і опозиційних сил. Незважаючи на різне бачення ними політичної ситуації в державі, усі вони були єдині в одному: Україна опинилася під інформаційним тиском інших країн, а тому має нарощувати власний інформаційний ресурс, який забезпечуватиме її інтереси у світі.

Щоб сповна усвідомити масштаб і важливість проблеми вітчизняного іномовлення, наведемо приклади ставлення до цього питання Росії та Франції.

Минулого року в Російській Федерації розпочав роботу перший російський державний  цілодобовий англомовний канал “Russia Today”. Він має власні корпункти у Лондоні, Вашингтоні, Парижі та Єрусалимі. Передбачається відкриття корпунктів у Каїрі та Нью-Йорку. Планується, що значна частина ефірного часу – це будуть випуски новин, які транслюватимуться щогодини. Крім того, через кожні п’ятнадцять хвилин на екрані будуть заголовки найважливіших подій дня. У проміжках між новинами транслюватимуться документальні фільми, тематичні фільми про Росію. На каналі працює 360 ведучих, кореспондентів, редакторів, у тому числі 80 закордонних спеціалістів.

Російська влада всіляко сприяє інформаційній експансії своєї держави.

Не менш серйозно до питання іномовлення підходять у Франції. Нещодавно інтернет-видання повідомили, що у цій державі розпочав мовлення новий безперервний інформаційний те-леканал Francе 24, який, на думку французів, стане гідним конкурентом ВВС та СNN. Щоб у нікого не залишилося сумнівів, що європейські країни активізувати політику інформаційного експансіонізму, наведемо ще один факт. Відома у світі англійська телекомпанія ВВС Word у грудні цього року започаткувала нову щоденну програму “Світові новини сьогодні”, яка транслюється у континентальній Європі та США. У такий спосіб англійці прагнуть розширити свій політичний та економічний вплив на інші країни. 

Наведені приклади свідчать, що провідні держави дедалі більше уваги приділяють питанням  інформаційного експансіонізму, який трактується як засіб відстоювання свого місця у глобалізованому світі, збереження національної та культурної ідентичности. У свій час відомий український політик, вчений і поет Олег Ольжич писав, що “нація, яка замикається у своїх межах, не тужить за духовною та державною експансією, не знає імперіальної тенденції, – нація нежива”. Світ прислухався до його слів. Настав час українського інформаційного експансіонізму.