З любов’ю до родини і до України
Йосиф Сірка
Переді мною стояла трохи згорблена тендітна жінка старшого віку, але зі
задоволеною усмішкою, коли ми її відвідали.
– Чи Ви знаєте, що мені вже 95! –
запитала вона.
– Але ж на вас їх не видно, – кажу я.
Знайомі ми вже понад 30 років, і коли ми
мешкали у Віндзорі, то Ростислав і Ірена Зелені були нашими найкращими друзями,
які допомагали чим могли. В українській громаді вони належали до найактивніших.
З їхніх трьох дітей ми знайомі лише з Даркою, а Анну та Юрка “знаємо добре”
тільки з розповідей та згадок і розмов про них, оскільки при наших зустрічах чи
телефонних розмовах завжди згадувалися діти поіменно, мовби ми були з ними
добрими знайомими. Живе Ірена Зелена сама у своїй хаті, незважаючи на те, що
діти запрошують до себе, але вона вважає, що й далі може сама собою
опікуватись, а допомагають і діти, які щодня телефонують, та пан Горбаль, який
для неї купує потрібне й читає їй газети.
Починалося все в Ірени Боднар 2 лютого
1915 року, коли появилася на світ у родині священика Юрія Боднара в селі
Монастирець на Львівщині. Згодом отця Юрія перевели в село Баричі Зарічні, де й
минуло дитинство Іренки разом зі сестрами Лялею і Туською. Через 7 років отця
Боднара перевели на парафію села Яйківці. Звідси Ірена пішла до дівочої
гімназії в Перемишлі, де проявила неабияку енергію у спорті та шкільному і
громадському житті.
Перебуваючи на вакаціях у батьків, Ірена
познайомилася з молодим і успішним адвокатом, який у той час був інспектором,
Ростиславом Зеленим, і взаємна любов пов’язала їхні долі вже 1937 р. на все
життя – на добрі й погані часи. Отих добрих часів було спочатку дуже мало.
Молода родина жила у м. Вільно, коли в Польщі влада взялася “раз і назавжди”
вирішити українське питання. Отак, щойно 5 місяців після народження доньки
Анни, Ростислава арештують, без повідомлення дружини, і відвозять до
сумнозвісного концентраційного табору в Березі Картузькій.
Ростислава, який у Березі Картузькій
важко захворів, врятували німці, які разом з комуністичною Москвою поділили
Західну Україну між собою. Береза Картузька була ліквідована, і сотні
українських в’язнів розійшлися по домівках – одні до окупованих німцями
територій, а інші до окупованих червоними “визволителями” міст і сіл. Ростиславові
Зеленому вдалося подолати віддаль у 700 км і добратися до дружини та доньки,
яку польські допитувачі оголосили йому мертвою. Радість зустрічі була велика,
але часу насолоджуватись спокоєм не було. Новий окупаційний московський режим виловлював
усіх, хто сидів у Березі Картузький, і більшість, кого зловили, опинилася на
Сибірі. Зелені нашвидко зібрали свої речі і переїхали до Львова.
Оскільки Ростислав Зелений був добрим
фахівцем, бо пропрацював кілька років у забезпечневій (зараз кажуть страхова)
компанії, то він отримав посаду головного бухгалтера у клініках Медичного
інституту Львова. Ірена займалася вихованням доньки і була не тільки доброю
мамою, але й чудовою дружиною, яка допомагала чоловікові пережити всякі
польські та большевицькі інтриги.
Погляд на трупи та відомості про
звірства совєтських “визволителів” не одному давали надію, що “визволителі” від
совєтів будуть кращими. Після короткого часу, коли німці виарештували увесь
уряд, який проголосив відновлення Української держави, коли в кацетах опинився
майже увесь провід Організації Українських Націоналістів, українці зрозуміли,
що одного окупанта замінив інший, який був нічим не кращий.
1943 р. сім’я Зелених поповнилася
синочком Юрієм, але спокій в родині не настав, бо вже 16 місяців пізніше Зелені
(мама Ростислава, її сини з родинами) вдаються до втечі, щоб знов не
потрапити під кровопивців-“визволителів”
з Москви. Митарства Зелених з двома дітьми по біженецьких таборах описані Ростиславом у його спогадах, але вони
не були даремними. Після страждань та очікувань родина добралася до “обіцяної
землі”, до Канади, і поселилася у місті Віндзорі, де почалося нелегке, але
спокійне життя без переслідувань за приналежність до нації, віри чи навіть
політичної партії.
У Віндзорі Ірена Зелена активно
включилася в українське громадське життя, незважаючи на те, що дбати потрібно
було й про маленьку Дарку, яка стала для Зелених мовби канадським дарунком.
Пані Зелена вступила до Організації
Українок Канади і була представником цієї організації до КУК. Активна
громадська діяльність сприяла тому, що вона була 30 років секретарем КУК, а її
праця, яка базувалася на детальному веденні протоколів засідань цієї
організації, увійшла в історію КУК у Віндзорі. У 90-х роках вона видала друком
історію КУК у Віндзорі. Її перу належить також видана історія ОУК до 25-ої
річниці. Ірена Зелена також стала автором численних доповідей про улюблених
авторів: Лесю Українку, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка та інших.
У Віндзорі та Детройті Ірену Зелену знають
ще й як неперевершену майстриню у печенні
надзвичайно смачних булок, з яких пізніше “виросли” весільні короваї.
1992 р. Ірена Зелена, вже 77-річна,
поїхала відвідати село Баличі Зарічні, яке вона покинула майже 70 років тому. Донька
Анна, яка супроводжувала маму, згадує, що мама цілковито точно описувала
картини в селі, де дуже мало змінилося за минулі десятиліття.
Сьогодні Ірена Зелена спить лише на
кріслі, яке трохи похилене назад, бо скривлений хребет завдає болю. Вона тішиться увазі своїх дітей,
які все життя відчували її любов, привили й своїм дітям та онукам любов до
бабці та прабабці, а бабця рада, що має 8 внуків і правнуків, які її ніколи не
забувають.
Ірена Зелена могла б бути не одній жінці
зразком того, як можна бути доброю дружиною, чудовою мамою та патріотом у своїй
діяльності – на благо нації, на користь громаді.
Ірена Зелена