Доброволець: бажання чи обов’язок?

або Відновімо діяльність добровольців у Пансіонах ім. Івана Франка!

Чи доводилося вам, панове, чути про таку установу, як Інститут Добровільної Праці? Здивовано здіймаєте брови і знизуєте плечима? Цей словотвір годі знайти навіть у найповніших словниках чи енциклопедіях, хоча це поняття існує в нашому середовищі, відколи українці почали творити на поселеннях свої перші громади та установи, як приклад – українські Пансіони ім. Івана Франка на вулиці Роял Йорк Роуд у Торонто та Вінстон Чирчілл Бульвар у Міссіссага.

Загляньмо в один із них: мешканці, через свій “немолоденький” вік, вже не намагаються здобувати світ зі всіма його принадами. Все “світове” вже досягнуто, обов’язки перед дітьми та родиною виконані, отож, нарешті можна мати спокій і по-справжньому насолоджуватись життям. Але чи спокій є справжнім життям? Зовсім ні, зізнається поважного віку пані і додає: “У наші роки важливо використовувати весь потенціал, який маємо, інакше він просто вичерпається. Важливо робити щось корисне для людей, підтримуючи таким чином свій дух і добре самопочуття”. А нагоди творити добро для своїх ближніх у Пансіоні ім. Івана Франка безліч. Як і безліч роботи: чи то за садком доглянути, чи вареники ліпити, чи навіть допомогти фізично слабшим мешканцям на прогулянку піти. Так, як було віддавна. Ба, ще більше праці примножилося тут, бо додалося число мешканців, та й сама територія цієї інституції.

Якщо на початку свого існування Пансіон зміг прийняти всього 24-ох мешканців, то сьогодні їх число сягає 160 осіб. Відповідно, обслуговуючого персоналу збільшилося до 100 осіб. Уявляєте, в яку цифру це перетворюється, коли йдеться лише про платню працівникам? А утримати приміщення, сплатити спожиту електроенергію, воду, позику за Пансіон у Міссіссага – всього не перелічиш. І виходить, що видатки Пансіону є більшими, ніж прибутки і щедрі пожертви від добродіїв. Скажете, не всі можуть пожертвувати гроші. Але ж кожна працездатна особа, в тому числі учні-старшокласники, маючи силу, якою володіє, може розпоряджатися нею з доброї волі. Звідси і походить слово “доброволець”. Проста арифметика: якщо одна особа присвятить на тиждень дві години свого часу, праці й енергії, не очікуючи за це ніякої винагороди, то за місяць лишень одна ця особа зекономить Пансіонові стільки грошей, скільки було б потрібно заплатити працівникові за один повний робочий день. А помножити на п’ятдесят, на сто добровольців – сума виходить доволі приваблива і поважна. Відомо ж, що зменшення видатків вже є прибутком.

Відрадно, що й багато мешканців Пансіону ім. Івана Франка добровільно працюють для потреб своєї спільноти і дають добрий приклад іншим. Це вже стало традицією – кожної середи збиратися на дві години в їдальні чистити яблука з місцевого садка. Звучить українська пісня, з добрий десяток пань і панів у фартушках, рукавичках, “озброєні” кухонними ножами приготовляють яблука для смачних ласощів, як-от компоти, яблучний мус, варення для налисників чи пирогів. Пані, як правило, яблука чистять, пани – ріжуть. Гутірка, жарти, робота кипить. Здавалося б, ніякої сторонньої допомоги їм не потрібно. Та пригляньмося до тих людей ближче: багато хто з них самих потребує догляду й уваги. Ось у куточку стоїть ціпок, а ось там спеціальне приладдя, яке підтримує при хотьбі. Одна пані встає з крісла, і бачимо, яких зусиль їй це коштує... А є ще слабші мешканці, котрі так би хотіли час до часу подихати свіжим повітрям, помилуватися красою природи у погожу днину та навіть дещо придбати у крамничці неподалік, але не відважуються зробити це самі, бо вже не довіряють своїм ногам. Бодай на годину відчути б їм руку, на котру можна опертися, чи серце, котре б вислухало і морально підтримало. Душею і розумом вони готові ще працювати на городі Пансіону чи доглянути за квітами, підготувати до зими дерева й кущі, кожен клаптик родючої землі, що так щедро восени обдаровує своїми плодами, але сила, на жаль, вже не та.

І питають вони, чи то правда, що з наступного року не садитимемо більше ярини на території Пансіону у Міссіссага, що спустимо ставок, у якому колись водилася риба і мешканці могли ловити її для розваги? Щоб не розчаровувати їх, наразі розводимо руками у відповідь, хоча відповідь зрозуміла: без помочі добровольців не зможемо утримати все те. Отож, ви потрібні нам, як ніколи, Люди Доброї Волі! Де ви тепер? Невже нема більше у нас природної потреби зробити щось доброго для свого ж морального задоволення? Хто хоч раз побував у Пансіоні ім. Франка на вулиці Вінстон Чирчілл Бульвар, довго пам’ятатиме його інтер’єр. І нехай з часом зітруться деякі деталі, але ніколи не забудеться український колорит, дух цієї інституції: безліч стилізованих орнаментів, вишивок, картин на народну тематику. Мене ж особисто вразили викладені мозаїкою стіни й оздоблені вази, яких у цій установі безліч – у кожному кутику, на кожному столі. Хто усе те творив, питаю. Дизайнувала перший директор Пансіону Євгенія Пастернак, а викладали працівники і добровольці. Скільки майстерності, скільки душі вкладено в ці неповторні орнаменти. А славнозвісний Музей українського мистецтва. Коли заходиш сюди, наче в Україну потрапляєш. (А гості з України кажуть, що там такого вже нема). Що ж надихало усіх тих людей працювати з доброї волі? Гадаю, не зарібок, бо, на щастя, не він мотивує нас творити красу і чинити добро. Щось набагато більше і вище керує нами – самопосвята. І саме це почуття і вміла прищепити людям колишній виконавчий директор Пансіонів ім. Івана Франка, а тепер воно стало одним із основних елементів культури цієї установи і продовжує плекатися новим виконавчим директором Теренею Тонкович та Дирекцією. Вони і далі запрошують добровольців до праці та обслуги будинків.

Отож, шановні пані і панове, чи хочете здобути ще один диплом, на перший погляд, незвичний, який би свідчив про вашу цінність як людини – “Диплом Інституту Добровільної Праці”? (Так оригінально назвав цю важливу “установу” заступник голови Дирекції Пансіону Олександр Харченко). Дістати такий документ – процедура проста: окрім звичайних, доволі простих знань та вмінь, якими користуємося у повсякденному житті, треба лишень продемонструвати бажання віддавати свою працю просто так, без винагороди. А головне – у кожній роботі залишати часточку свого серця. Скажете, серце наше маленьке, на всіх не стане. Стане, ще й примножиться, бо діє у цьому випадку не людський закон, а Божий: чим більше віддаємо любові, тим більше її в нас залишається, помножується. І це істина вічна.

До речі, посвідки про добродійну працю дуже важливі для учнів середніх шкіл, оскільки деякі факультети вищих навчальних закладів у провінції Онтаріо вимагають такі посвідки від студентів-абітурієнтів при вступі на навчання. Більше того, добровільна допомога членам своєї громади – це прямий обов’язок громадянина Канади.