Творчий неспокій

Роман “Чужі люди”

Станка Колесара

Тетяна Грибіниченко,

науковець-філолог

Київ, 2011 рік

Гнат Бердо намагається “відтворити свою рідну землю і людей”, бо вважає, “що лише відтворення духу народу залишиться по мені у потомних. Життя, страждання, боротьба – це історія, звідки можна черпати мудрість, уміння уникати повторень, помилок, які коштують громаддя біди”. Цитую з листа, одержаного з бандероллю у березні 2011 р., де був роман “Чужі люди” (Друга редакція. – Самвидав: “Вітер відродження”. – Торонто, 2010 та свіжосшитий “Визвольний рух”). Названі твори дають підстави заперечити твердження автора, що “На еміграції я нуль”. А згадаймо Дмитра Нитченка! Хіба нуль?! Не нидіє, не плаче Бердо, склавши покірно долі руки, а таки творить свою долю митця, якому, щиро кажу, так потрібна добра редакторська рука в самвидавчих книгах. І чому в самвидавчих?

Уважно читала роман “Чужі люди”, перечитувала, як філолог-викладач, робила багато позначок. Події розгортаються в Україні від часу проголошення Української Народної Республіки до середини Другої світової війни. Хлопчаки-друзі Юрко Росенко і Федір Пугач по-дитячому, але серйозно сприймають політичні події в Україні, розмірковують про побачене і нишком почуте з розмов між дорослими. Автора турбувало зростання національної свідомості у дорослих українців і підростаючої молоді.

За визначенням самого Гната Бердо, в романі “Чужі люди”, як і в попередніх (“Джерело гніву” та “Немирів”), змальовано за спогадами очевидців “організацію державою Голодомору і повстанську війну Холодноярської землі проти диктатури”. Тема геноциду в Україні у 20-х, 30-х роках XX ст. не нова, але багатьма нашими сучасниками не знана, а в попередні роки зумисне замовчувана. “Знаймо нашу історію, її криваві сторінки, знаймо справжню ціну нашій землі”, – саме такими, на нашу думку, висновками достукується автор до сердець сучасних українців. “Чужі люди” – це ті, яким потрібна українська земля та її багатства, але ніяк не народ і турбота про його добробут.

Вдаючись до фактичних матеріалів 20-30-х років минулого століття, до книги Івана Біласа “Репресивно-каральна система в Україні 1917 – 1953. Книга друга”, письменник не схибив у реалістичних картинах жорстокості комісарів-диктаторів, які нищили сміливців-патріотів. Так не стало персонажа – вчителя Петра Дмитровича Бондаренка, а українці не хотіли бути “пришелепуватими хохлами”, не хотіли давати 300 тисяч пудів хліба “більшовицькому вождеві у Москві”, а “чужі люди” приходили й забирали і хліб, і худобу, а людей убивали, бо “дєрєвні полни бандітов”, а їм треба було зробити з України “хлібний резерват для Московщини, чи то пак, для революції”. Україну називали “Западним Югом России”, а повстанці збиралися в холодноярських лісах.

У творі подано картини жорстокого розкуркулення, показано ниці душі “чужих людей”, що, як круки, обсідали нашу землю і нищили народ.

Авторський текст “пересипаний” тогочасними антибільшовицькими піснями, частівками, дотепними прислів’ями. Згадано серед “чужих людей” і польських колоністів (колонізаторів!) на заході України (це відчув і сам автор), їхнє зневажливе ставлення до українців – корінного населення, яких вони називали “бридкий народ”, і тих, хто співав “Ще не вмерла”, нищили, аби собі мати їхні землі, вбити думку про те, що в нас, українців, таки була і є своя історія.

Патріоти-українці добре зрозуміли у 1943 році, що Акт 30 червня 1941 року “не актуальний” і “німецько-українська співпраця не спрацювала”, бо йшлося про перерозподіл земель на геополітичnій карті світу між Гітлером і Сталіном. Ніхто українському народові не дасть свободи і землі, коли він сам її не завоює і не відстоїть. Так було в 40-х роках XX ст., так буде завжди. За свободу та суверенітет треба боротися і відстоювати їх.

Митець часто послуговується розмовним стилем, адже його персонажі – прості люди.

Гадаю, твір заслуговує на видання Національною спілкою письменників України, хай у коротшому варіанті, з редакційними правками, аби в материковій Україні читали й не забували того, що було, не допускали повторення політичних помилок.

Спасибі Станкові Колесару – Гнатові Берду – за громадянський творчий неспокій. Натхнення і пошани від читачів.