Згадуючи Василя Федоровича

Михайло Слабошпицький

Про світлої пам’яті Василя Федоровича я не раз чув від незабутнього Мирослава Малецького, який постійно підкреслював: “Федорович – чоловік просто архіскромний і великий книжник”. І коли я його нарешті запізнав, то був просто вражений: ці дві визначальні грані людської особистости, конкретизованої найменням Василя Федоровича, проступили відразу: виняткова скромність і задивленість у книжковий світ, зосередженість на прочитаному (а читав він, як мало хто, надзвичайно багато).

 Ще до знайомства з паном Федоровичем я читав його історичні й політичні коментарі на сторінках “Вістей комбатанта” і склав для себе враження, що цей автор перегорнув гори книжок у пошуках матеріалів про Україну й українців, оскільки він покликався у своїх публікаціях і на англійські, і на французькі, й на іспанські, і на німецькі, й на шведські, і ще хтозна на які джерела.

Багатолітній редатор “Вістей комбатанта” Мирослав Малецький усе переконував Федоровича видати  публіковане в часописі (впродовж цілої чверті століття!) окремою книгою, але той при кожній такій розмові відмовлявся від цього, мовлячи, що він вельми самокритично ставиться до своїх публікацій і не має ніяких авторських амбіцій, а подає матеріали до “Вістей комбатанта” передовсім для того, щоб оприлюднити невідомі чи сенсаційні факти. І навіть поради дружини Стефанії не схилили пана Федоровича до ідеї видати книжку.

І лише після смерті дружини та ще під тиском Малецького Василь Федорович прийняв рішення про таку книгу. Його дорадниками, експертами і рецензентами стали Мирослав Малецький, Андрій Коморовський та Роман Колісник, що добре знали все ним публіковане у “Вістях комбатанта”. Пан Федорович поклав собі за мету присвятити майбутню книгу памяті дружини.

Саме на той час – у дні визрівання ідеї такого видання – і припадає моє знайомство з цим світлим чоловіком. Неодноразово обговорювали ми в гостинному домі Малецьких, якою належиться бути цій книжці. Адже мали відібрати з величезної кількости публікованих матеріалів (їх вистачило б на кілька грубезних томів!) найцікавіші, об’єднані головною темою. Підсумок усіх творчих дискусій – “Україна і світова політика”, що побачила світ 2003 року у відомому київському видавництві “Ярославів Вал”. У короткому передслові до видання Федорович висловив подяку Головній Управі Братства Колишніх Вояків 1-ї Української Дивізії УНА, – її фінансова підтримка уможливила появу книги.

Я часто гортаю цю книгу, яка має такий підзаголовок “Етапи: на шляху українського державотворення”. Думаю про те, що вона має щасливу долю, її появу помітили в Україні. Вона викликала тут добрий відгомін, мала низку позитивних рецензій. Згідно з бажанням автора та меценатів видання – Братства Дивізійників “Україну і світову політику” Ліга Українських Меценатів дарує студентам-переможцям Міжнародного конкурсу з української мови імени П. Яцика та вчителям, чиї учні показали добрі знання в цьому популярному і престижному інтелектуальному турнірі. Праця Федоровича також стала на полиці всіх університетських бібліотек України.

А ще мені часто думається про автора цієї важливої книги, передумується і його довге змістовне життя, в якому сфокусувалося так багато моментів, характерних для української політичної еміграції. Конкретне, Федоровичеве, там поєдналося з загальноукраїнським.

Тисячі кілометрів пролягли поміж маленьким селом Вишенка Велика на Львівщині й великим, з кількамільйонним населенням, містом Торонто в Канаді. Але Вишенка Велика й Торонто поєдналися в цьому житті так нерозривно, як, скажімо, лінії однієї долі чи пори року, що, здається, навіть і не уявляються одне без одного.

У Вишенці Великій він з’явився на світ. Було це – уявімо собі! – вже такого далекого 1911 року. Селянська родина Федоровичів поважала працю й рідне друковане слово. Автора, за його розповідями, познайомив із ним його дід Олекса, який закуповував у львівській “Просвіті” книжки і щонеділі, після служби Божої, читав їх, а потім бережно складав до червоної шафи у світлиці. Згодом ті книжки читав батько, далі – він, внук, Василь Федорович. А ще пам’яталося йому: в їхній родині всі були не просто письменними – неодмінно мали за собою початкову освіту, тобто чотири класи народної школи. Не випадково ж його батькові пощастило стати страховим агентом “Дністра” у Львові.

Малий книжник радував батьків своїми успіхами в навчанні. По закінченні української академічної гімназії у Львові вступив на правничий факультет Львівського Університету, де 1935 року освіту було завершено, й Василь Федорович став магістром права.

Можливо, саме гімназійні та університетські роки лишилися найкращою порою його життя. І не лише тому, що це була юність... То були воднораз і часи формування національної свідомости, політичного дозрівання. Ще зовсім недалеко в минулому були дні Західно-Української Народної Республіки, героїчні визвольні змагання, Листопадовий чин. Федорович часто зустрічався з людьми, на яких лежав відблиск історії. Адже вони брали участь у визначних подіях української історії першої чверті XX століття.

Протипольські демонстрації, арешти, походи на стрілецькі могили на Янівському й Личаківському цвинтарях під час Зелених Свят – усе це вписано яскравими рядками в біографію того часу. А ще там виступали з його пам’яті і пластові дні (хто ж із національно свідомих українських дітей поминув Пласт?!). Там і масові походи на Маківку, щоб вклонитися пам’яті українських січових стрільців, які полягли на цій горі в боях із російськими військами 1915 року...

Кілька років молодий юрист Федорович працював у львівських судах. Але його професійна практика раптово урвалася з не залежних од нього причин. Восени 1939 року у Львові з’явилася нова влада, для якої все українське було дуже підозрілим. Вона почала арешти тисяч людей. Концентраційні табори СРСР тепер поповнювалися за рахунок західних областей України. Квітуча Вишенка Велика зазнала кількох набігів людоловів, які хапали всіх підряд, і впіймані зникали безвісти. Вишенки Великої, як і кількох навколишніх сіл, нині немає; землі, де вони були, входять до складу Яворівського військового полігону.

Федоровичеві пощастило уник-нути арешту й перебути на волі до початку Другої світової війни. Далі його доля пішла такими зигзагами. 1944 року довелося евакуюватися, бо до Львова підходили радянські війська. Федорович знав, що його чекає, якщо він потрапить до рук комуністичних владців. Зупинився з родиною (тоді був уже одружений) на якийсь час у Відні. Однак після капітуляції Німеччини радянські людолови розпочали полювання на тих, кому пощастило знайти тут прихисток; упійманих ґвалтовно відправляли “на родіну”. З дружиною й малолітнім сином Федорович пробирається до французької окупаційної зони в Тиролі.

Європа лежала у цвинтарях та руїнах, але починала відроджуватися до мирного життя. Федорович записався до університету в Інсбруку, почав у ньому студії. Його окрилювала надія зробити тут докторат із права. Однак усе урвалося того дня, коли він одержав дозвіл на в’їзд до Канади. Федорович тоді ще не знав, що він уже ніколи не зможе повернутися до свого улюбленого юридичного фаху. В Канаді він був змушений починати життя спочатку. Найперший клопіт – утримання родини. Отож, прощавайте, юридична науко і практико...

Треба бути таким наполегливим, як Федорович, щоб, утримуючи родину, зуміти при тому вчитися, – він закінчив бібліотечну школу при Оттавському Університеті й довгий час, аж до виходу на пенсію, працював у бібліотеці правничого факультету цього ж університету.

Він завжди був активним в українському житті Канади, брав участь у діяльності різних громадських організацій. Його добре знали і в Українському Національному Об’єднанні (там упродовж чи не десятиліття він упорядковував архіви), і в редакції газети “Новий Шлях”, де він довгий час коректорував, і в провінційному Відділі Конгресу Українців Канади, до якого неодноразово був делегований. Колишній пластун Федорович пильнував, щоб із Пластом пов’язали себе спершу його сини, а далі внуки.

Понад чверть століття тому з’явилося в нього іще одне захоплення. Його родич і тодішній голова Світового Братства Ветеранів Дивізії “Галичина”, головний редактор журналу “Вісті комбатанта” Мирослав Малецький прилучив його до авторського колективу журналу. І тут Василь Федорович виявив себе не тільки як людина рідкісної ерудиції та аналітик; в його особі розкрився й пристрасний колекціонер історичних та політичних фактів. Такого автора справді цікаво читати.

Нагадаю, що ці статті написані не сьогодні і не вчора. Уважний читач відчує в них сам клімат часу їхнього літературного народження. З того також складається “біографія” тієї епохи. Але ці статті мають той важливий універсальний зміст, який і дозволив їм не застаріти. Тому, готуючи книжку Василя Федоровича до друку, ми не заакцентовували дати появи у “Вістях комбатанта” тієї чи тієї публікації. Це вже були б зайві подробиці. Головне – ознайомити молодого читача із тим, як бачилися українські історико-політичні реалії людині, котра багато знала і вміла бачити неповерхову суть речей.

Ми гуртом змусили його влаштувати презентацію книги в КУМФі. Він дуже ніякого почувався там, слухаючи наші похвальні слова на його адресу, – незвична то для нього роль. Певно, природніше й охочіше йому було перебувати “поза кадром” – не звик до голосної уваги. Сказано ж: архіскромний чоловік.

Смерть – це та неминуча справедливість, перед якою всі рівні: вона забирає з цього світу всіх і всяких... Не один із нас зі смиренням повторює мільйон разів і до нас повторену фразу: “Всі там будемо...”

Та до болю шкода, коли цей світ збіднюється на таких золотих людей, яким був Федорович. Тим, хто їх знав, ніхто їх не заступить. Там, де вони були, залишається холодна порожнеча. Лишається тільки дякувати долі за її щедрий дар, коли можеш сказати: я знав цю прекрасну людину, а тому наполягаю, що її присутність у світі робила цей недосконалий світ трохи кращим і моральнішим.

І я теж повторюю ці слова про Василя Федоровича разом із усіма тими, хто його знав. Ви залишилися тут своїми добрими справами і своїм іменем.