Присвята Героїні Oлені Телізі

Дарія Темник, культосвітня референтка Комітету Українок Канади

Вікова мрія українського народу про незалежність Української держави здійснилася. Довгим і тернистим був шлях до цього дня. Ішли ми століттями, ще від часів, коли упала Русь, а нашу квітучу землю захопили чужинці. Змінювалися поневолювачі, і кожний з них хотів посісти нашу родючу землю, а нарід перетворити на своїх рабів, відібрати його культуру, мову і традиції. Але наш нарід ніколи не мирився з рабством і поклав велике число жертв на добро прийдешніх поколінь.

       У поході української бурхливої історії українське жіноцтво разом з чоловіками брало активну участь та складало своє життя на національному жертовнику з вірою у воскресіння Української держави, дарма що прийшла вона по їхніх кістках. Багато героїнь, записаних і не записаних на сторінках нашої історії, видав наш нарід. Чи то були світлі часи княжої слави, чі занепаду держави, чи геройського підпілля, чи жорстоких німецьких концтаборів і совєтських психушок, вона, українська жінка-Героїня, пройшла мужньо, крок у крок, поруч зі своїм чоловіком, історію своєї землі, несучи усі тягарі життя заради кращого завтра для майбутніх поколінь.       

        Однією з тих, що мужньо боролися і героїчною смертю згинули з рук польського окупанта, була Ольга Басараб, член Української Військової Організації, яка перед смертю у ніч з 12 на 13 лютого 1924 р. ще встигла написати на стіні келії пальцем, замоченим у крові:  “Вмираю замучена, помстіть...” Ольга Басараб своєю мученицькою смертю запалила новий смолоскип боротьби за волю України – символ неустрашимого Воїна-Жінки, для якої першою точкою в декалозі було: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”.

У міжвоєнному періоді під Польщею і в час Другої світової війни боротьба опору з наїзником і участь українських жінок у цій боротьбі зростає. Цілі ряди дівчат і жінок включаються у формації УВО, ОУН, УПА, їх не застрашують ні тюрми, ні катування на смерть.

       Друга світова війна склала гетакомби неповинних жертв, повішаних, замучених, розстріляних німецьким гестапо. Про це варварство нехай свідчить дух розстріляної в Києві революціонерки, члена Організації Українських Націоналістів, поетки Олени Теліги – дочки професора Київської Політехніки, міністра Української Народної Республіки, професора Подєбрадської Академії. Якраз цього року виповнюється 65-та річниця її геройської смерти, тому сьогодні присвятім їй нашу увагу.

       Різно стелився життєвий шлях поетки-Героїні Олени Теліги: “Вітрами і сонцем шлях мій простелив”, “Щастя перехрещувалося зі злиднями”. Переживання під час революції 1917-1919 років, яких зазнала в Києві, колючим терням врізалися в душу молоденької поетки і лягли тяжким спомином на ціле життя. А потім – життя мандрівного емігранта через Тарнів до Чехословаччини.

У Празі закінчила середню освіту та університетські студії та увійшла у вир тих, серед яких знайшла своє місце на шляху революціонера. Тут одружилася з Михайлом Телігою – кубанцем, одним із учасників Визвольних Змагань, серця яких були сповнені горінням жадоби волі українському народові.

Своїм гарячим словом-мечем іде вона до своєї нації – готова прийняти удари і дари Господні, непохитно палить лямпаду у чорну ніч. Вона володіє подвійною зброєю, словом і чином, яке так мужньо завжди висловлювала: “Не треба слів, хай буде тільки діло!!!”

Події Другої світової війни дають українському народові надію скинути кайдани червоного московського насилля –  Україна ішла назустріч волі.

Наприкінці 1941 р. багато української інтелігенції Польщі, Німеччини, Чехословаччини, провідні члени українських організацій, письменники, поети, редактори, зокрема Олег Ольжич-Кандиба, ред. Іван Рогач, Орест Чемеринський, Іван Ірлявський, Михайло і Олена Теліги та інші члени ОУН, похідними групами пробиваються, долаючи тисячі кілометрів ворожих кордонів, до золотоверхого Києва, щоби творити вільну сім’ю, формувати нове державне життя в умовах німецької окупації. Центром уваги стає Олена Теліга. Її вибирають головою Спілки письменників. Вона редагує часопис “Українське Слово”, а згодом приступає до видавництва літературного журналу “Літаври”. Полум’яним словом промовляють до киян і цілої України думки поетів, письменників, а на їх чолі – Олена Теліга.

Але ворог чатує, і наближається поволі, поступово криваве жниво на цей раз брунатного займанця. Тюрми Києва повняться українськими патріотами, націоналістами, які прибули з-за кордону, і киянами, які сприяли тим людям чину. А потім – розстріли по Бабиних та інших ярах.

9 лютого 1942 р. гестапо зробило засідку у приміщенні Спілки письменників і заарештувало Михайла і Олену Телігів та інших членів редакції “Українського Слова” – членів ОУН.

І настав той день, про який Олена Теліга писала: “Мій єдиний день, неповторне свято, мойого життя корона”. 21 лютого 1942 р. у Києві з рук німецького гестапівця загинула Олена Теліга разом зі своїми друзями-співробітниками і чоловіком Михайлом у Бабиному Яру. Упала найвизначніша постать нашої бурхливої доби, яка була поеткою і революціонеркою, була Героїнею наших визвольних змагань, яка пером і ділом служила великій справі.

Один гестапівець, який її розстрілював, сказав: “Я не бачив мужчини, щоби так героїчно вмирав, як та молода жінка, а було їй тільки 30 років”.

3 повним голосом прийняла той найбільший дар, що його просила у Бога, – “гарячу смерть, а не зимне умирання”. Її душа у засвітах з’єдналася з мільйонами братніх душ та палким незгасаючим світлом світитиме майбутнім поколінням.

На закінчення мого допису про невмирущу поетесу Олену Телігу подам її слова, сказані перед арештом: “Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця!!!”

Цьогорічна святкова програма Свята Героїнь буде присвячена пам’яті Героїні Олени Теліги у 100-ту річ-ницю від дня її народження. Комітет Українок Канади щиро запрошує все українське громадянство до численної участи.

Слава Україні!!! Героїням і Героям нашим слава!!!