Концерт “Ольжич – поезія в музиці”
Хор
“Веснівка” – прем’єра 11 листопада 2007 р., церква All Saints Kingsway в Торонто
Щоб закінчити сильним “крещендом” РІК
ОЛЬЖИЧА (сто років від його народження), хор “Веснівка” з чоловічим камерним
хором під керівництвом Галини Квітки Кондрацької (засновник, музичний директор
і диригент) влаштували надзвичайно захоплюючий концерт, що в умовинах діаспори
– подія небуденна! Небуденна тому, що
хор і солісти виконали 13 пісень на слова Олега Кандиби-Ольжича (1907–1944).
Композиції написав
(створив!) маестро Зенко Лавришин. Дотепер ще ніякий композитор не переніс слів
Ольжича в музику. Цього роду концерт – це не лекція в історії, тільки нагода
перенести нас із щоденного життя в сагу неймовірних подій, які створили люди
без совісти, – людьми кришталевими, піднесеними до висот святости. А Зенко
кожною нотою, кожною музичною фразою посував відповідний музичний ґудзик, щоб
слова Ольжича стали живими словами, а не падали на публіку сумною олов’яною
хвилею. Інші композитори боялися братися за вірші Ольжича, бо, мабуть, думали,
що композиції до них мусять бути сумні, сльозоточиві або в стилі “Гармати били,
а ми наступали!”. Зенко, на щастя, керувався своїм індивідуальним думанням і
своєю індивідуальною музою. А до того – відома літературна індивідуальність
мґр. Ярослава Зорич вибрала з усіх творів Ольжича своєрідну тематичну цілість,
яка з музикою і хором звучала як частина якоїсь неймовірно цікавої опери!
Останній твір, що
закінчував програму: “Державу не твориться в будуччині, державу будується
нині. Це люди – на сталь перекуті в вогні, це люди – як брили камінні”, – був
побудований на сильних, бравурних і дуже мелодійних акордах. Публіка вставала,
била “Браво!”, виявляла сконцентрований ентузіазм.
Диригент Галина
Квітка Зорич Кондрацька має вроджений, непомильний талант відчувати, де лежить
головна музична ідея кожного твору, і від початку до кінця тримала й регулювала
живучість концерту.
За ціну квитка кожний
слухач не тільки дістав місце на церковній лавці, але був перенесений кудись за
межі щоденного життя.
Згадування Ольжича відбулося
в сяйві життя, краси і бадьорости. Ольжич навіть по смерті наповнив зал, серця
і думки присутніх величчю свого нескореного духу.
Опінія
“Ви є тим, що ви їсте”, – пишуть деякі автори куховарських книжок, неначе
система травлення єдина спричинилася до нашого фізичного та інтелектуального
розвитку.
А тим часом ми є тим, що ми читаємо! Книжки формують наші думки, але тільки ті книжки, які ми читаємо, в не ті, які тримаємо на полицях, бо вони підходять кольором до стін кімнати. Ідея освіти для багатьох пов’язана тільки зі школою, університетом, учителями, неначе немає іншої дороги до знання. Тим часом освіта доступна кожному, хто вміє читати і має доступ до бібліотеки, до пошти, до крамниці з книжками, журналами чи газетами. Коли хтось насправді хоче чогось навчитися, мусить вирішувати, чи піти на забаву, чи дивитися на гокей, чи грати в комп’ютерні ігри, чи таки взятися за читання книжок! Те, чого людина навчиться з книжок, залишиться з нею на все життя. А кожна втрачена хвилина відсуває все далі і далі від нас світ, у якому панують широчінь поглядів, спроможність розуміти інших, толерантність до тих, думання яких маленьке, як горішок. Освіта повинна дати нам інструмент, що допоможе збагнути проблеми, зрозуміти, що діється у світі довкола нас, стати свідомими людьми. Освіта, звідки б вона не походила, допомагає здобути професію, знайомить з методами наукової праці, способами досліджувати і вводити в життя нові ідеї. Проте “закінчити” студії – не означає закінчити освіту, бо освіта – це процес, який ніколи не завершується. Її треба продовжувати все життя – через читання, але не читання порнографічних журналів або читання публікацій якоїсь однієї партії. Освічена людина ніколи не розлучається з книжкою і читає, читає, читає – використовує кожну вільну хвилину для того, щоб навчитися ще чогось нового.
Покровителька зуболікування – Свята Аполонія
Згідно з легендою Свята
Аполонія тримає свою благословенну руку над дентистами і допомагає їм робити
блискучі діагнози і блискучі зуби на одній півкулі та порцелянові чи пластикові
– на другій. У перших роках Римської імперії Християнська Церква не була аж
надто переслідувана і навіть досить гарно розвивалася. Аж у часах Нерона, коли
імперія відзначала урочисто тисячоліття своєї слави, пишности, сили і
могутности, національна гордість і патріотична чутливість розрослися майже до
невротичних розмірів, і римляни почали
дуже вважати, щоб не висловити навіть жартом якоїсь критики на адресу
імперії, а головно імператора, який переконав своїх підданих і себе, що він є
божество, син богів – бог! У 225 р. нашої ери (приблизно) в Александрії жила
Аполонія, донька видатного судді, про яку згадує єпископ Александрії Діонізій у
своїй історії Церкви, що вона була “непорочна діва старшого віку”. Через
переповідування протягом сотень літ Аполонія ставала щораз молодша і врешті
перемінилася у миловидну жінку “ніжного віку”. Але не краса і вік записали її в
пам’яті людей, тільки її вдача, її шляхетність і геройство. Аполонія була
палким захисником християнства і навіть під загрозою не хотіла виректися своєї
віри. Бундючним поганським достойникам урвався терпець, і вони наказали вкинути
її до тюрми і тортурами вимусити в неї відступництво від християнства. Найпереконливішим
засобом переконування і здобування бажаних зізнань у ті часи було виломлювання
залізною штабою зубів, виривання грубими кліщами зубів, майже до черепа. У
страшних муках Аполонія трималася своєї правди і своєї віри і постійно
відмовлялася визнати римських богів. Вона офірувала свій страшний біль Богові і
молилася, щоб Бог прийняв її біль як жертву і улекшив біль усім, які терплять
чи будуть терпіти через зуби. Щоб закінчити свої муки, Аполонія кинулася в
огонь, який римські сатрапи біля неї розпалили, щоб її ним лякати. Папа Фабіян
канонізував Аполонію у 249 p.,
а її день мав би припадати на 9 лютого, але чомусь у теперішніх календарях її
нема. Можливо, Папа Іван Павло Другий викреслив її разом з іншими зі списку
святих. Одначе залишилося багато ікон, дереворитів, малюнків, які зображують Святу Аполонію з
хірургічними щипцями в руці, якими вона тримає величезний зуб.
Для
сучасного світу і для українців “воскресив” Аполонію д-р Tapас Снігурович, видатний професор дентистичного
факультету Манітобського Університету. Д-р Снігурович тепер є
“Синьйор Сколар”.
У розквіті своєї кар’єри як
дентист, професор і викладач дістав дивне натхнення малювати ікони. Biн робив їх на дереві, на постарілих дошках,
вживаючи, де треба, правдиве золото, мідь, і робив відтиски із бронзи, аж
дійшло до Аполонії. Ця ікона витесана на камені, з якого ескімоси роблять свої
скульптури, мальована акриликом і золотом (голд ліф). Кілька років тому д-р
Снігурович подарував її серед великої церемонії Канадській Дентистичній
Асоціації. (Шкода, що мене там не було, бо я була би зробила з цієї унікальної
ікони фотографію “моїм стилем”!)
(Ці три фотографії я дістала від д-ра Снігуровича)
460 (?) – 377 (?) перед Христом
Чомусь дотепер ніхто
докладно не дослідив, в яких роках Гіппократ народився і помер. Ці дати
залишилися в історії під рубрикою “ПРИБЛИЗНО”. Але Гіппократ важливий не
датами, а своїм знанням
медицини в часах, коли лікуванням
людей займалися всякі знахарі, які будували свою “лікарську
практику” на боротьбі зі злими духами і зловісними силами.
Гіппократ
народився на острові КОС у Греції, багато подорожував, повернувся на КОС, щоб
практикувати і вчити студентів медицини. Він написав приблизно 6 книжок у
великій “Колекції Гіппократа”, складеної з 70 томів, автори яких були під
великим впливом Гіппократа. Він відірвав медицину від “злих духів” і
устабілізував зв’язок між недугами та навколишніми обставинами. Він був
унікальний, бо пракгикував профілактичні (запобіжні) засоби: гігієну, дієту,
записував з науковою докладність історію хвороби кожного пацієнта. Його
високоетичні сгандарти зробили його найбільш шанованим і відомим лікарем у його
часах. Його кредо (ПРИСЯГУ ГІППОКРАТА)
лікарі приймали понад 2 тисячі років. І тепер у скороченій версії деякі
ґрадуаційні класи медичного факультету виголошують її під час ґрадуацій.
Дата в лютому
В лютому 1942 p. гестапо знищило величезну групу найбільш
талановитих, ідейних, потрібних членів ОУН. Між ними загинули: Олена Теліга –
поетка, письменниця, провідна і особливо визначна членка ОУН; Іван Рогач – журналіст, націоналістичний діяч із Закарпаття
і його сестра Ганна; Орест Чемеринський-“Оршан” – політичний діяч і публіцист
родом із Золочева, діяч ОУН в Галичині, згодом член Проводу Українських
Націоналістів, референт пропаганди, керівник Націоналістичної Пресової Служби в
Берліні, учасник Похідних Груп ОУН, співредактор “Українського Слова” в Києві,
автор праць під псевдонімом “Оршан” німецькою мовою, розстріляний разом з
дружиною Дарією Гузар; Михайло Теліга – громадський діяч, інженер-лісівник,
бандурист, народжений на Кубані, чоловік поетки Олени Теліги, учасник
визвольних змагань на еміграції в Чехо-Словаччині і у Варшаві, діяльний член
Спілки інженерів і техніків українців-емігрантів у Польщі; Іван Ірлявський –
поет родом із Закарпаття, друкувався в паризьких і львівських журналах; Ю.
Ігнатко; В. Кобрин; І. Кошик; П. Олійник; Гупало; Олександр Багрій – історик
літератури і бібліограф, залишив багато праць про Шевченка різними мовами;
Віда; Яковенко; Микола Чирський – поет і драматург, родом з
Кам’янця-Подільського, член ОУН; сестри Суховерські та багато інших.
ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ!
(ВІЧНА? Пам’ять не є вічна. Вічне є те,
що людина по собі лишає в чиємусь серці. Вічне є те, що людина по собі
залишила: мистецькі чи наукові твори, працю, яка мала значення, винаходи в
науці, винаходи в різних ділянках
медицини, в техніці, в літературі, у професії, в якій чимось
визначилася. Мало хто згадує тих, що віддали своє життя за найвищу ідею – за
волю і незалежність Батьківщини! А особливо,
коли та воля і незалежність стоять на “курячій лабці”.)