ОУН. Так усе починалося…

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

Через рік відзначатимемо вісімдесяту річницю події, яка мала величезний вплив на подальший хід вітчизняної історії, а відгомін якої збурював і збурює уяву не одного сучасного українця. При кінці січня 1929 року в далекому і чужому Відні розпочав роботу Конгрес Українських Націоналістів, який завершився створенням Організації Українських Націоналістів.

В історії українського націо-нально-визвольного руху діяльність ОУН посідає особливе місце. Це  один із найорганізованіших і наймасовіших етапів боротьби нашого народу за власну державність.

ОУН постала у надзвичайно складних історичних і політичних реаліях. Поразка у 1922 році  Української Народної Республіки (УНР), окупація більшовицькою Росією України, як результат –  відхід частини українських земель до Польщі, Чехословаччини і Румунії, фактично означали втрату  перспективи вибороти самостійну Україну. Українська політична еліта на початку 20-х років минулого  сторіччя опинилася у стані глибокої політичної кризи і розчарування, яке посилювалося браком нових  світоглядно-ідеологічних орієнтирів. Основні політичні та інтелектуальні сили нації зосередилися на еміграції. Їх кістяк становив  загартований у боях за УНР військовий елемент, вояки і старшини Української армії.

Серед найвідоміших і найвпли-вовіших осередків передусім слід відзначити Українську Військову Організацію. УВО була заснована 1920 р. У своїй діяльності спиралася на українську військову традицію періоду УНР, відзначалася дисципліною й користувалася великим авторитетом. На чолі УВО стояв полковник Євген Коновалець, колишній командир осадного Корпусу Січових Стрільців – частини Української Дієвої Армії. 

УВО розгорнула свою діяльність не лише на еміграції. Організація мала значні впливи на Західній Україні, а також пробувала перенести свою дію на лівий берег Дніпра. УВО сповідувала революційні форми і методи боротьби, не виключала збройних сутичок та стояла на засаді безкомпромісного шляху здобуття Української держави.

УВО стала першою націона-лістичною організацією, яка нама-галася оперти свою боротьбу на тверде ідеологічне підґрунтя. З цією метою були засновані періодичні видання “Новий Шлях” та “Сурма”. Стараннями Є. Коновальця у 1922 році відновлено видання “Літературно-Наукового Вісника”, який редагував Дмитро Донцов.

У 1922 році серед українського вояцтва в Ліберці та Йозофові (Чехословаччина) постала Група Української Національної Молоді. Головний акцент у діяльності цієї організації був зроблений на виховну й ідеологічну роботу, яка спрямовувалася на подолання ворожих радянофільських і конформістських тенденцій, які час від часу проникали на еміграцію й були досить поширені в Західній Україні. Група активно діяла в університетських осередках Східної Європи, але центром була Прага. 

У 1924 році почав виходити часопис “Національна думка”, який відзначався глибиною осмислення  ідеологічної проблематики і став основою для пізнішої появи “Розбудови Нації” – офіціозу ОУН. Характерною ознакою часопису було те, що він вперше почав розробляти фундаментальні поняття ідеології українського націоналізму.

Восени 1925  року  утворилася  Легія  Українських  Націоналістів (ЛУН),  яка  виникла  на  основі  менших і дрібніших молодіжних українських організацій Чехосло-ваччини. Центром Легії були Подєбради, зокрема місцева Українська Господарська Академія, де вирувало українське наукове, культурне і політичне життя і де, як правило, працювали і навчалися емігранти із Східної України. Осередки цієї організації були в Парижі, Люксембурзі, Берліні, Відні та інших містах Європи. Великою прихильницею Легії була Олена Теліга. З її лав вийшов видатний діяч націоналістичного руху, автор відомої “Націократії” Микола Сціборський.

Саме в середовищі Легії народилася ідея об’єднання організаційно розрізнених, але ідейно близьких організацій в одну монолітну й впливову силу, здатну визволити й об’єднати Україну.

Процеси формування націо-налістичних осередків також проходили на Західній Україні. Перша така організація виникла у Львові 1925 року, і до її створення безпосередньо прислужилася УВО. Організація дістала назву Група Української Державницької Молоді.

Слід також відзначити, що на той час у Західній Україні існували легальні українські партії. Найвідоміша з них УНДО – Українське національно-демократичне об’єднання. Однак УНДО, як і інші українські партії, відкидала революційний шлях боротьби, часто займала угодовську позицію до окупанта, сподіваючись, що шляхом пошуку компромісів можна домогтися поліпшення становища українців, які перебували під гнітом Польщі. Тому дуже часто між середовищами демократів і націоналістів виника-ли непорозуміння, які лише увиразнювали націоналістичну рево-люційно-визвольну концепцію.

Паралельно з оформленням націоналістичних структур розгор-тався інший, не менш важливий процес: відбувалася кристалізація модерного націоналістичного сві-
тогляду, ідеології сучасного українського націоналізму. Цей процес відзначався різкою, подекуди нещадною критикою “старих богів” – українських народницьких, демократичних, соціалістичних і ліберальних формацій доби УНР. 

Натомість новітній націоналізм почав культивувати власний сві-тогляд, нову філософію сприйняття дійсности. З цього приводу влучно висловився М. Сціборський: “Гнилі культи чужих сил та хворобливі, анемічні сподівання манни з чужого неба націоналізм має замінити залізно-фанатичним культом власної сили соборної нації, вкладаючи у свій чин три незмінні засади: віру в себе, віру в свою націю і віру в її майбутнє. Методична робота націоналізму має бути спрямована на соборне поєднання не живих мерців минулого, а активних чинників і мас сучасного”.

Наприкінці двадцятих ро-ків минулого сторіччя стало зрозумілим, що велика кількість ідейно споріднених організацій унеможливлює ефективність їхньої діяльности. Актуальним стало питання про об’єднання їх в одну організацію, структура та ідеологічне підґрунтя якої забезпечили б появу нової політичної сили, здатної підняти широкі маси на боротьбу за визволення України.

Розпочалися переговори між Групою Української Національної Молоді і Легією Українських Націоналістів. Було узгоджено спільну ідейну платформу та схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів. 12 липня 1927 року було скликано збори Союзу та обрано його Управу, яку очолив Микола Сціборський. При цьому обидві організації поки що не саморозпускалися, а готували спільну конференцію, яка мала опрацювати й уніфікувати основні принципи націоналістичної ідеології, на основі якої передбачалося об’єднати усі націоналістичні організації.

Така конференція відбулася в Берліні 3-7 листопада 1927 року. Це місце було вибрано не випадково, оскільки тут був осідок Начальної Команди УВО і жив  Є. Коновалець. 

У конференції взяли участь представники усіх діючих націо-налістичних організацій еміграції і України. Головним підсумком Першої конференції Українських Націоналістів стало обрання Проводу Українських Націоналістів (ПУН), до якого увійшли: Євген Коновалець як голова і члени – Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець та Микола Сціборський. Було створено секретаріат та референтури. Засновано офіціоз ПУН – журнал “Розбудова Нації”. І хоч конференція заманіфестувала намір об’єднати усі організації, але поки що не визначила, чи це має бути єдина монолітна організація, чи спілка діючих організацій.

Процес консолідації тривав. Наступним етапом стало проведення Другої конференції, яка відбулася на початку квітня 1928 року у Празі. Головними проблемами, які широко дискутувалися, були дві: створення єдиної організації і ставлення до існуючих уже партій.

Була прийнята ухвала, в якій зазначалося, що Провід Українських Націоналістів відмежовується від діяльности українських партій, які на той час були розсварені, часто ставали на шлях опортунізму і виявляли неспроможність вести революційну боротьбу за визволення України. Було прийнято рішення провести Конгрес Українських Націоналістів, який би остаточно завершив процес створення єдиної організації.

Конгрес розпочав роботу у Відні 28 січня 1929 року і тривав до 3 лютого. На Конгресі постала Організація Українських Націоналістів. Було обрано керівний орган – Провід Українських Націоналістів, який очолив Євген Коновалець.

Великий збір ОУН ухвалив низку документів, з яких випливало, що ОУН не обмежуватиме свою діяльність якоюсь конкретною територією, а охоплюватиме своїм впливом усі українські етнічні землі, на яких проживають українці. ОУН наголошувала, що “вестиме політику всеукраїнського державництва” та протиставиться усім партійним та класовим угрупованням українства.

З висоти часу можна давати різні оцінки ОУН як факту і фактору української історії. Однак для будь-якого об’єктивного дослідника без-перечними будуть кілька висновків.    

Насамперед треба відзначити, що постання ОУН – це величезна об’єднавча акція українських патріотичних сил, яка і сьогодні слугує прикладом для консолідації і співпраці різних українських державницьких формацій. Створення ОУН – це результат копіткої праці Є. Коновальця та його співробітників, які зуміли виробити методологію об’єднання, яка дала можливість сформувати сильну й авторитетну Організацію.

Передумовою для об’єднання в одну монолітну ОУН стала спільність світогляду, який визначався як націоналістичний. Національна ідея вважалася рушійною у суспільному поступі, а її реалізація – побудова Української Самостійної Соборної Держави – кінцевою метою боротьби української нації. Іншими словами, ефективність об’єднання була і зали-шається можливою лише навколо Ідеї, суть якої необхідно чітко з’ясувати, виокремити з-поміж інших ідей та підпорядкувати зусилля для її реалізації.

Процес об’єднання минув попе-редню фазу ідейного роз’єднання. Не випадково ОУН своїм фактом протиставилася не лише московсь-кому більшовизмові та польському шовінізмові, а й ліберальному угодовству більшости легальних українських демократичних партій, які, незважаючи на масові акції геноциду супроти українців, усе ж шукали шляхів “порозуміння” з ворожими чинниками.

Створення і діяльність ОУН також засвідчують, що стрижнем, основою будь-якої успішної організації  є передусім членство, люди, які спроможні послідовно реалізувати її політичний курс.

Погодьмося, історія постання ОУН дещо нагадує сучасні політичні процеси, принаймні наведені цитати в цілому не втратили своєї актуальности. Проте сьогоденню бракує основного: великих ідей, визначних постатей та глибокої віри у велич і силу української нації.