Сторінки Віри КЕ: Хроніка, Коментарі, Різне...

“Чиста Комедія” закінчила 2008 рік в УНО в Торонто

У всьому світі люди розуміють мову гумору. Гумор є універсальною приємністю і навіть у найгірших часах    існував. Тільки у нашому житті тут гумор став великим делікатесом і пропадає між похоронами, тризнами, дефіцитами, браком часу і браком талановитих гумористів, що їх Бог обдарував талантом гумору і вмінням творити веселість. Нічого дивного, що на “ЧИСТУ КОМЕДІЮ” 31 грудня 2008 р. до залу УНО на 145 Еванс Аве. прийшло понад 200 гостей, але не самі лише “наші члени”, а люди з різних організацій і навіть з різних країн. Хоч “ЧИСТА КОМЕДІЯ” була презентована Філією УНО Торонто, але творцями були два відомі, зі славою гумористи – Ігор Бачинський та Рон Когут. За ціну квитка (50 доларів від особи) гості діставали купони на безкоштовні напої, мила група офіціантів харчового підприємства “ТРОЯНДА” (власниця пані Ганнуся) розносили закуски та перекуски, потім вечеря з вином, кабаретна програма “ЧИСТА КОМЕДІЯ” у виконанні Ігоря Бачинського та Рона Когута, фужер шампана о 12-ій годині, тоді музика і танці. Гості були елегантні, товариські, приязні і почали розходитися “О ПІВ ДО ДРУГОЇ ГОДИНИ”! І я там була, вино пила, по бороді текло – а в роті нічого не було! Бо я весела без алкоголю!

Опінія

Говорення дуже дешеве, але відкупити його назад не можна за жодні скарби. З ким людина не говорила би, навіть коли запевняє, що говорить з доброго серця, завжди повинна вважати ЩО вона говорить – і кому та чому. У 1967 р. французький президент Шарль де Ґоль відвідував Квебек і до зібраного народу виголосив з балкону вікопомну фразу: “VIVE LE QUEBEC LIBRE!” Чи сказав він це з премедитацією, щоб підбурити квебекських французів, чи ці слова вихопилися йому випадково, годі тепер довідатися, але ця фраза наробила багато шкоди. Через неї виринув у Канаді загострений конфлікт, а боротьба за так званий “вільний Квебек” триває і досі.

Очевидно, Квебек був вільним тоді і є вільний тепер, як кожна провінція в Канаді, тільки Квебек хоче “вільнішої свободи”, хоче абсолютної незалежности, хоче стати державою в державі, дарма що французи мають батьківщину Францію і завжди можуть туди їздити, щоб учитися мови, яку бояться втратити. Очевидно, що кожна незалежність, оплачена канадськими долярами, дуже приваблива. Партія Квебекуа, Блок Квебекуа, діяльність сепаратистів, федеральних та провінційних урядовців оплачені з державної каси Канади. Може, сепаратисти повинні шукати фінансової допомоги у Франції? Або просто поїхати до Франції і там залишитися, де їх ніхто не буде ані переслідувати, ані іґнорувати. Пощо бути нещасливим у Канаді?.. Як влучно сказала давно Леся Українка: “Упало слово – назад не вернеться...” І не вернуться назад до де Ґоля його слова. І не повернеться до Квебеку спокій, хіба що знову якась видатна французька людина кине в юрбу особливі слова, що знейтралізують і скерують патріотичні емоції французів, вибиті з рівноваги, у правильне русло. Але – хіба це можливе в нинішньому розбурханому світі, де все, як “тріє царі”, повертається “іншим путем”?

Свято, що втратило свою ідентичність

Давно, як тільки почалася “БАГАТОКУЛЬТУРНА ЕPA”, нас, різнонаціональну медію, запрошували на “КРИЗМЕС ПАРТІ”. Коли “ЕРА” стала ще “БАГАТОКУЛЬТУРНІША”, нас запрошували на “СІЗОНС ПАРТІ”, а цього року (2008) прем’єр Онтаріо Далтон Маꥳнті запросив нас до парламентського ресторану на CELEBRATING ONTARIO’S DIVERSITY, що символізувало “СІЗОНС ДИНЕР”. Але історичним пунктом цього “селебрейтингу” був факт, що прем’єр витягнув нас          з-під спільного знаменника “ЕТНІК” і вжив на його місце DIVERSITY! Ми ніколи не були етніками і не є етніками. Ми – колишні емігранти, або втікачі зі сатрапських країн, і відтак, чи щойно після 5-ти літ, легальні громадяни Канади. Ми тут доростали, виростали, старіли, наші діти тут народилися, тут закінчили високі студії і стали досконалими професіоналістами, науковцями, професорами, своїми талантами підтримували і підтримують ріст науки, мистецтва, розвиток електроніки, техніки чи віддали свої труди для розвитку громадського життя в Канаді. Вже давно пора, щоб слово “ЕТНІК” пішло до архіву, а люди щоб зацікавилися його історичним походженням, що почалося ще за часів Ноя, коли жили перші індіани і пігмеї. Серед моря багатокультурности плекаймо патріотизм, а не етнічність.

Пані Дунець народилася 19 грудня 1908 року. Після закінчення Торговельної Школи в Тернополі вона приїхала 1930 р. в Канаду. Хоч у цілому світі жінки не дуже люблять признаватися, скільки їм років, але всюди шанують довгий вік і цінять тих, яким Бог дозволив пережити 100 зим, 100 весен, 100 осеней і сто літ? Приїхавши в Канаду такою молоденькою дівчиною, пані Дунець пристосувала своє знання до обставин і почала заробляти на життя працею у крамничках. А що, крім знання рахунків, вміла гарно співати і мала гарний голос, то весь свій вільний час проводила на пробах хору, на концертах, на різних імпрезах. Співала під керівництвом майже всіх найкращих диригентів, які в ті часи приїжджали зі “скитальщини” в Канаду. Одначе кар’єри як співачка не здобула, але здобула велику пошану як суспільна діячка. У ті часи люди ще не ділилися на ніякі “ХВИЛІ”, ТІЛЬКИ ВКЛЮЧАЛИ СЕБЕ В ІСНУЮЧІ громадські установи та організації. І пані Дунець брала участь у драматичних гуртках, в УСГ і в УНО – спочатку у Вінніпезі, а потім у тих же організаціях у Торонто. Вона належала до основників Української Кредитової Спілки, була членом Стрілецької Громади, членом ОУК, КУК, Ліги Католицьких Жінок і була невтомною кольпортеркою “Жіночого Світу”. Де лише яка імпреза, який пікнік, фестин, бенкет, тризна – пані Дунець уже там ходила зі своїм “нотесом” і збирала передплати, оголошення і продавала “Жіночий Світ”! Той “Світ”, може, був би давно пропав серед життєвого моря, якби не труди пані Дунець, яка вміла у найгірших обставинах придбати для того “Світу” життєдайних соків у формі так завжди потрібних долярів!

100 літ приплило до пані Дунець, як хвиля! Тільки що була молода, а потім як старша пані почала їздити в підземці і автобусах за пів-ціни і користати з різних благодатей, якими наш демократичний і щедрий світ величає сеньйорів і заманює вийти з хати в “сіньйор дей”, щоб у крамницях і ресторанах скористати з 20-процентної знижки для сеньйорів. На жаль, столітні сеньйори вже повинні дістати нові привілеї і починати своє життя серед інших можливостей. Пані Дунець хоч не є така молода, як тому 10 літ, але не є така стара, якою буде за 10 літ, бо вона була досконало створена – як Ляйка і Ролс Ройс! Вона все пам’ятає, всім цікавиться, і якби ноги позволяли, то надалі кольпортувала би “Жіночий Світ”! Пані Дунець живе серед люблячої родини, щирих друзів, серед прихильних, гарних обставин. Нею опікується Бог, Ангел Хоронитель і всі, які з нею колись працювали, журилися Україною і співали “Боже, нам єдність подай!”. Жийте якнайдовше, бо життя є тільки одне, і його треба шанувати і ним тішитися. А ми, може, не маємо таких гарних голосів, як Ви колись мали, одначе ще не раз будемо з вами співати “Нова радість стала” і “Вселенная веселися”. Сумувати не треба в ніякому віці!

Четвертий із семи забобонів

Розсипати сіль. Коли нехотячи розсипете сіль, зразу візьміть у три пальці трошки тої солі і киньте її через ліве рам’я просто “в очі нечистої сили”! У давніх роках сіль була дуже дорога. Чумаки їздили за сіллю в чужі краї, а дехто витягав сіль з морської води. Тому люди на кожному кроці вважали, щоб солі не розсипати. Щоб її щадити. Щоб її ховати. Але сіль має і добрі прикмети: нею можна дещо відчищувати, вона потрібна до консервування харчів і символізує добрі, тривалі якості життя. Сіль домішували до страв, що їх уживали до релігійних церемоній у греків та римлян. Але розсипана сіль стала забобоном через Леонардо да Вінчі. В його картині “Остання вечеря” зрадник апостол Юда випадково розсипав сіль на столі. З того часу розсипана сіль ворожить якусь неприємність, невезіння, навіть злий випадок.

Люди, яким лікар заборонив уживати сіль, не журяться розсипаною сіллю, тільки підвищеним холестеролом і тиском крові!