Руслана Вжесневська:

“Люди хочуть демократії і жити у вільній країні”

Понад два місяці минуло з того часу, як відмова українського уряду і президента Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом на саміті у Вільнюсі вивела на акції протесту в Україні тисячі людей, не згідних з політикою правлячої верхівки відмовитися від європейського вектора розвитку України і втягнути країну в Митний союз на чолі з Росією. Цей період напевно увійде в історію новітньої України як найважливіший момент, адже він ще раз засвідчив бажання українців жити у вільній, демократичній, ні від кого не залежній державі.

Сьогодні ми маємо нагоду поспілкуватися з людиною, яка протягом цих двох місяців двічі побувала на Майдані в Києві. Пані Руслана Вжесневська, активна громадська діячка в Канаді, розповіла кореспондентові “Нового Шляху” Ларисі Гринді про те, що вона побачила і відчула, перебуваючи в Україні.

– Пані Руслано, знаю, що Ви бачили, коли можна так сказати, зародження Майдану. Як це відбувалося?

– Ми приїхали в Україну наприкінці листопада з гуманітарною допомогою від проекту Канадського Фонду “Дітям Чорнобиля” Help Us Help The Children. Це було взуття – 35 тисяч пар черевиків, які нам подарувала американська компанія для дітей-сиріт. На жаль, допомогу затримали в Одесі, оскільки там процвітає корупція і ніхто не зацікавлений у допомозі дітям-соротам. Отже, треба було їхати, щоб владнати справи з митницею.

Це співпало із зародженням Єврореволюції, і 21 листопада ми вже стояли разом зі студентами на Майдані в Києві, коли Мустафа Наєм, Руслана Лижичко і Тетяна Чорновол промовляли до демонстрантів.

Через деякий час ми повернулися до Канади, а через три тижні знову вилетіли в Україну, оскільки щороку проводимо там зимові табори для дітей-сиріт.

– І яка була різниця між тим, що відбувалося на початку, і тоді, коли Ви повернулися через три тижні?

– Майдан мінявся денно. Першого дня, 21 листопада, було двісті дітей – студентів 18-20 років, які дуже вірили, що президент Янукович все ж таки зробить правильний вибір і підпише у Вільнюсі Угоду з Європейським Союзом. Наступного дня там вже було триста осіб, потім чотириста і т. д. На перший мітинг у Києві напередодні Вільнюського саміту, 24 листопада 2013 року, вийшло 150-200 тисяч осіб. І це вже були не лише студенти. Люди демонстрували своє бажання іти в Європу.

Після того, як на саміті у Вільнюсі Угоду не було підписано, опозиція і студенти разом з’єдналися в один Майдан.

У ніч проти 30 листопада влада спробувала розігнати Майдан. Ми були тієї ночі на Майдані до 3-ої години ранку, а близько 4-ої, коли там залишалося десь лише 400 протестувальників, площу оточили озброєні бійці спецпідрозділу МВС “Беркут” та силою витіснили людей з неї. Під час розгону мітингувальників вони застосовували вибухові пакети, били людей кийками, кидали на землю та давили ногами. Серед протестувальників було багато поранених. Десь зі сто дітей побігли по Михайлівській і укрилися від беркутівців у Михайлівському соборі. Думаю, що Церква відіграла велику роль у їх захисті.

Події ночі 30 листопада – кривавий розгін студентського Майдану – обурили громадськість. Народ повстав на захист своїх дітей і на захист своєї держави. На вулиці і майдани по всій Україні вийшли сотні тисяч людей.

Вдруге міліція грубо застосувала силу, щоб зачистити Майдан, який уже розрісся і самоорганізувався, у ніч з 10 на 11 грудня. На Майдані йшли жорстокі бої. Попри те, що влада сконцентрувала навколо Майдану велику кількість силовиків, протестувальники, яких була мала горстка, не здавалися. Вони телефонами, через інтернет повідомляли знайомих, щоб їхали на Майдан. З цілого міста бігли і їхали люди. Під час беркутівської навали дзвони Михайлівського Золотоверхого собору дзвонили тривогу. Після восьми годин штурму Євромайдан вистояв, а “Беркут” відступив.

Постійно буваючи на Майдані в Києві, я побачила і відчула наших прекрасних українських людей. Це було все те, про що нам, народженим у Канаді, говорили наші батьки – які люди доброзичливі, які вони сумлінні, чемні. Інколи, коли я їхала перед тим в Україну, доводилось бачити протилежне. Але на Майдані все було надзвичайне! Я знову закохалася в Україну, бо було видно, який український народ цивілізований, яку він має гідність. Люди захищали свої права. Люди хочуть демократії і жити у вільній країні.

– Пані Руслано, а що Ви можете сказати про українську молодь?

– Ця молодь виросла уже за незалежної України. Вони не знали совєтських часів, вони мали нагоду вивчати українську історію, не спотворену комуністичними писаками. Ця молодь є повна надії, вона направду ідеальна, дуже мудра, дуже інтелектуальна. Вона хоче кращого для своєї держави. Я просто пишаюся цим поколінням, яке виростає в Україні.

Я постійно підтримую зв’язки з активістами Майдану, які перебувають на передовій лінії. Їм дуже важко. Але коли я їх запитала, чи вони не бояться, вони просто сказали: “Ми краще тут помремо, ніж нас потім десь будуть мучити по тюрмах. Ми будемо стояти до кінця – за нашу Україну, за гідність, за свободу”.

– Яка Ваша думка про сьогоднішню ситуацію?

– Тішить насамперед те, що відмінили окремі закони, прийняті Верховною Радою 16 січня. На жаль, відмінили не всі – лише дев’ять із дванадцяти. Великий сумнів у всіх викликає закон про амністію, коли влада вимагає звільнити урядові установи, а потім вони амністують тих людей, які брали участь у масових заходах і перебувають під слідством або до яких застосовані санкції. Ні президентові, ні владі уже ніхто не вірить, і люди будуть стояти – вони не підуть ні на які компроміси.

– Сьогодні в Україні великі похолодання. Люди, які стоять тепер на Майдані, – це справжні герої. Як Ви вважаєте, чим ми, з Канади, можемо їм допомогти?

– Майданівцям, як ніколи, потрібна наша підтримка. Насам-перед, ми мусимо продемонструвати, що ми – разом з ними. Акції підтримки, які проводить Конгрес Українців Канади, дуже важливі, і треба брати у них численну участь.

Майданові необхідна фінансова допомога, їм потрібні ліки, теплі речі, взуття, тому мусимо бути жертвенні.

– Канада ввела візові санкції проти ключових українських чиновників у зв’язку із застосуванням насильства до протестувальників. Яка Ваша думка щодо цього?

– Канада завжди була великим приятелем України, вона першою із західних держав визнала Незалежність України у 1991 році. Велику підтримку Канада надала Україні під час Помаранчевої революції. Вважаю, що дуже добре і вчасно сьогодні Канада застосувала санкції щодо українських чиновників, причетних до придушення протестів в Україні та залякування опозиційних провідників. Думаю, що обмеження в’їзду в Канаду – лише перший крок. Хочеться, щоб послідували й інші – арешт їхніх банківських рахунків, санкції проти їхнього майна і т. п. Україна повинна відчути і знати, що вона не сама, – їй потрібна підтримка Канади, Сполучених Штатів Америки, Європи.

– Пані Руслано, дякуємо Вам за цікаве інтерв’ю і бажаємо успіхів у Ваших громадських проектах.

Інтерв’ю вела

Лариса Гринда

PHOTO

Руслана Вжесневська