Про ввічливість у мовному питанні

Аскольд Лозинський

На початку грудня ц. р. приїхав я до свого помешкання в Києві. Як кілька разів у минулому, зауважив напис цим разом про потребу виносити сміття надвір на смітник, а не залишати при дверях у будинку. Як звичайно, він був написаний російською мовою і далеко не шекспірівською англійською. Зрозуміло, я напис зірвав, на комп’ютері виготовив інший того самого змісту – українською мовою і хоча, мабуть, не шекспірівською, але бодай бушівською англійською мовою – та вивісив у фойє будинку. Виїжджав я з Києва чотири дні пізніше, і мій напис далі висів на своєму місці. Здавалося б, що виїждав я з Києва веселим, та були ще й інші інциденти.

В Україні по телебаченню транслюється популярна політична програма, якою провадить прибулий з Росії ще у 2005 році розваговий журналіст Савік Шустер. До його програми долучуються всі політики – від Президента до Петра Симоненка. Шустер відносно об’єктивний та навіть симпатичний модератор програми. Одначе розмовляє виключно російською мовою. Чому за чотири роки перебування в Києві він не зумів навчитися української – не знаю. Знаю тільки, що йому не треба, бо влаштував собі велику телевізійну кар’єру в Києві, не розмовляючи державною мовою. Політики, які беруть участь у програмі, мають вибір розмовляти українською або російською. В п’ятницю 5 грудня ц. р. у програмі на тему оформлення коаліції у Верховній Раді України і обрання голови ВРУ брала участь представниця Президента України Марина Ставнійчук і представники майже кожної вагомішої партії. На моє велике здивування, пані Марина розпочинала свої виступи по-українськи, та переходила на російську мову. Микола Катеринчук, ще один націонал-демократ, розмовляв майже виключно по-російськи. Зрозуміло, Симоненко розмовляв тільки по-російськи. Правда, я не витримав до кінця. Але за час мого огляду тільки Тарас Стецьків і Олександр Мороз безвиїмково розмовляли по-українськи. Симоненко та інші з принципу і зухвалости розмовляли по-російськи. Але пані Марина, Катеринчук та інші, здавалося, під впливом ведучого з ввічливости переходили або навіть починали з російської.

Наступного дня проходив показ у Будинку Кіно в Києві художнього фільму “Владика Андрей” про слугу Божого Митрополита Андрея Щептицького. Показ був за запрошеннями, переважно для публіки, пов’язаної з кіно в Україні. Публіка сприйняла фільм про греко-католицького Митрополита з оваціями. Опісля відбулося прийняття. Приватні розмови проходили українською і російською мовами. Переважно актори, режисери, що походили із Західної України, розмовляли між собою по-українськи, а ті з Києва чи Сходу розмовляли по-російськи. Одначе коли до гурту україномовних приступав один чи одна, які розмовляли по-російськи, цілий гурт переходив на російську мову. Я, очевидно, на кожному кроці звертав на це увагу, переважно без успіху. В одному випадку мені було вказано, що ввічливість вказує переходити на мову, котру всі розуміють. Я скаржився, що не розумію російської, та вказував, що ми перебуваємо в Києві – столиці України, не Росії. Ввічливість тут зазнала розчарування. Мені ввічливо сказали, що, оскільки я так гарно розмовляю по-українськи, я напевно розумію по-російськи, бо мови – подібні.

Кілька тижнів раніше під будинком української католицької школи Св. Юра в Нью-Йорку чекав я на своїх дітей. Зібрався також тут малий гурт новоприбулих з України батьків. Розмовляли по-українськи, але прийшла одна пані, заговорила по-російськи, і цілий гурт перейшов на російську мову. Я промовчав. Наступного дня, побачивши отця пароха, згадав подію та запропонував, щоб поставити у дверях школи напис такого змісту: “За Святим Письмом, хто говорить не тільки чужою, але ворожою російською мовою – приречений у Пекло”. Отець, зрозуміло, відмовився втілювати у життя мою пропозицію. Я розумію, що у Святому Письмі такого немає, бо написане воно задовго до російсько-українських відносин.

Мова – це тільки засіб спілкування. Так спілкувався російською мовою Сталін з Москви з Кагановичем в Україні під час 1932-1933 рр., щоб знищити український народ. Всі директиви виходили російською мовою. На різдвяному концерті школи Св. Юра в Нью-Йорку одна учениця Академії на скрипці заграла “Мелодію” Мирослава Скорика. Коли слухав прекрасну мелодію, жінка мені підказала, що до неї Богдан Стельмах написав слова, а Оксана Білозір проспівала пісню про Голодомор під назвою “Свіча”. У пісні є такі слова: “Вогником свіча повівала, мати дитинча сповивала, пісні гомоніла про гірку біду-недолю... про чужу орду криваву... мати дитинча колисала не в колисці, ні, не в колисці, але у труні”.

Мабуть, кожна мова – це тільки засіб спілкування. Для мене російська – це знущання. Але задля ввічливости!.. Росія казала, що голоду в 1932-1933 роках зовсім не було, а сьогодні каже, що навіть якщо був, то не був впроваджений як геноцид проти українського народу. Давайте задля ввічливости погодимо з Росією! Мені здається, що і ввічливості мусить бути межа.