Богдан Червак, провідник
Київської міської організації ОУН
Київ завжди був
українським. Але у Києві ніколи не було української влади, звичайно, якщо не
брати до уваги часів Київської Русі. Усім зрозуміло, що й нинішню владу столиці
також не можна вважати українською. Однак було б помилкою назвати її
окупаційною. Тож що ж собою являє “клан
Черновецького”, який більш ніж півроку, наче заклинання, повторює, що
нарешті кияни мають “народну владу”?
Насамперед
слід констатувати, що помилилися ті, хто вважав, що перемога Леоніда
Черновецького на виборах міського голови Києва – це “випадковість” чи
“непорозуміння”. Сьогодні є очевидним, що до влади у столиці прийшла добре
організована, з конкретним планом дій команда, що поставила собі за мету
відтіснити від фінансових потоків Києва “клан Омельченка” та СДПУ(о), які довгі
роки пишалася тим, що контролюють владу у найголовнішому місті країни.
За
порівняно короткий час Черновецькому та його депутатам-родичам вдалося зробити
чимало, щоб реалізувати свою мету. Передусім Черновецький сформував у Київській
міській раді лояльну до себе та своєї родини депутатську більшість. Незважаючи
на те, що блок його імени був далеко не першим під час виборчої кампанії,
мерові вдалося приручити 72 депутати. При цьому майже у повному складі свої
голови перед ним схилили такі потужні у політичному сенсі фракції, як Партія
регіонів, СПУ, Народний блок Литвина, Громадський актив Києва та інші менші
групи. Без сумніву, Черновецький може пишатися тим, що йому вдалося розвалити,
на перший погляд, такий потужний альянс, як блок Віталія Кличка, а також
завдати серйозного удару “Нашій Україні” та Блокові Юлії Тимошенко, лави яких
тануть на очах, а перекінчики виявляють особливу заповзятість перед новим
господарем.
Без
особливих труднощів мер підкорив собі Київську міську державну адміністрацію,
де має повну підтримку. Цікаво, що більшість з нинішніх високопосадовців вже
працювали на Хрещатику у команді Омельченка. Тепер вони “вірні пси” нового
пана.
Подбав
Леонід Черновецький про підтримку свого політичного курсу з боку засобів
масової інформації. Медіа-зачистки комунальної преси, “реформа” на столичному
телеканалі хоч і викликали бурхливу реакцію у прихильників свободи слова, проте
не залишили сумнівів, що агітація і пропаганда “успіхів народної влади” – це
віднині невід’ємна складова політики міського голови та його клану.
Іншими
словами, Леонід Черновецький спромігся вибудувати надійний редут, з допомогою
якого реалізується стратегічна мета – опанування усіх сфер життя столиці.
Перші
результати правління Черновецького та його команди загальновідомі. Опозиція
подбала, щоб про них знали не лише кияни, а й решта українських громадян. А
тому кількакратне збільшення у столиці тарифів за комунальні послуги,
приватизація банку “Хрещатик”, вихід з-під контролю громади міста Труханового
Острова та інших ділянок “золотої” столичної земельки – це факти, які надовго
закарбуються у свідомості людей.
Однак
не лише “нова” економічна і соціальна політика, яку проводить у Києві влада,
характеризує епоху Черновецького. Можливо, вперше кияни зіткнулися із
своєрідним гуманітарним феноменом правління міського голови. Його суть полягає
в іґноруванні будь-яких національних і культурних традицій українців, що
проживають у Києві та вважають це місто своїм.
Хто
б міг подумати, що в одній із найбільших християнських столиць світу разом із
політичною перемогою Блоку Черновецького претензії на духовне життя Києва
заявить секта “Посольство Боже” під керівництвом якогось Сандея Аделаджу.
Нагадаю, що саме у Києві розміщені резиденції усіх православних церков, а
віднедавна і Української Греко-Католицької Церкви. А тому духовні амбіції
“Посольства Божого” можна трактувати як виклик християнському світові або ж,
принаймні, як намагання позбавити його впливу на територію, яка віками
вважалася монополією християн.
Леонід
Черновецький продовжує принципово іґнорувати українську мову. У даному випадку
будемо відверті: якщо не брати до уваги Ярослава Мудрого, то жоден володар
Києва не вирізнявся особливими знаннями української мови. Але “мовлення”
Черновецького – це відверта наруга над державним статусом української мови та
всіма громадянами України, які поважають мову титульної нації. При цьому
іґнорування мером української мови – акт свідомої поведінки. Адже досвід останніх
років ілюструє, що високопосадовці при бажанні доволі легко опановують державну
мову та користуються нею. Прикладом можуть слугувати політичні антиподи Віктор
Янукович та Юлія Тимошенко, які досягли значного прогресу в оволодінні рідною
мовою. Натомість Черновецький – зразок войовничого несприйняття мови, якою
розмовляє більшість мешканців Києва.
Ніхто
не може пригадати жодної гуманітарної чи культурної ініціативи міського голови,
яка б спрямовувалася на утвердження культурних цінностей та традицій українського народу. Тим часом
Київ поступово втрачає національний образ та нагадує місто, де, з одного боку,
законсервовано дух радянської епохи у вигляді пам’ятника Леніну на
Бессарабській площі, а з другого –
містові нав’язується псевдоєвропейський стиль через засилля англомовної
реклами та розважальних закладів західного типу.
Сьогодні
на устах багатьох киян одне запитання: коли Черновецький “піде”? Опозиція
вважає, що чим скоріше, тим краще для киян. Але саме дії опозиції дають
підстави вважати, що перемога над Черновецьким та його кланом буде нелегкою. До
цього часу міському голові вдавалося успішно відбивати усі атаки опозиції. Тут
слід підкреслити, що Черновецькому протистоять не бутафорні опозиціонери на
зразок “Братства” Корчинського, а політичні сили, зокрема БЮТ, які користуються
значною підтримкою киян. Більше того, у бій включилася сама Юлія Тимошенко, яка
хоч і звикла до відступів, але не втратила смаку перемоги. Але Черновецький не
здається і заявляє, що готовий до опору. Останні заяви мера щодо вимог
Президента Віктора Ющенка переглянути тарифи на комунальні послуги свідчать, що
міська влада Києва готова боротися не лише з Тимошенко, а й з главою держави.
Яким
буде розвиток подій, передбачити важко. На сьогодні практично не існує
юридичних підстав для відставки мера та проведення нових вибрів. Заява Ю.
Тимошенко, що процес відсторонення мера від влади може започаткувати Верховна
Рада, не має під собою надійного політичного підґрунтя, адже у парламенті БЮТ у
меншості. Таким чином ситуація може вилитися
у небажані, але прогнозовані форми протесту, які у гіршому випад-ку
нагадуватимуть Коліївщину, а у кращому – “помаранчеву” революцію.