Ювілей Театру ім. Марії Заньковецької

Ірина Єгорова

Художній керівник театру Федір Стригун зiзнався, що святково вбрані актори сидітимуть на сцені і слухатимуть вітання. З усієї України злетілися до Львова театрали, щоб поздоровити заньківчан, бо їхнiй театр є першим державним театром України, заснованим ще у вересні 1917 року.

До речі, святкуючи свій попередній ювілей, йшла мова про 80-ліття, хоча насправді театрові було вже 85. Лише кілька років тому голосно заговорили про дійсну дату народження театру. Хоч, чесно кажучи, старі актори давно вже це переповідали... А раніше – Боже борони! Хто ж признавався, що народжено театр саме за часів Центральної Ради? Лише завдячуючи академікові Ростиславу Пилипчику і його учню, кандидату мистецтвознавства Русланові Леоненко оприлюднили документи, що це засвідчили і підтвердили: 12 березня 1917 року на хвилі мітингу – перших зборів українських театральних представників у приміщенні Троїцького Народного Дому в Києві – постав Комітет українського національного театру, який очолив видатний драматург, заступник голови Української Центральної Ради Володимир Винниченко. Своїм основним завданням Комітет вбачав формування “нових ідейних театральних підприємств” і їх подальше фінансування. Зважаючи на відповідальне завдання, Комітет взяв участь у створенні державної структури – театрального відділу у Генеральному Секретаріаті Освіти Української Центральної Ради. Вже влітку починається робота над створенням у Києві першого державного театру. А у вересні 1917-го Український Національний Театр постав на базі мандрівного “Товариства українських артистів під орудою І. Мар’яненка”, а також музично-драматичної школи ім. Миколи Лисенка. Згодом він отримує назву “Народний Театр”, а у 1922-му його перейменовано у Театр ім. М. Заньковецької.

Важкі це були часи, змушували вони вирушати у безконечні мандри – Чернігів, Кременчук, Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Луганськ, Кривий Ріг – близько 100 населених пунктів об’їздили, допоки у 1931 році не отримав театр своє перше стаціонарне приміщення, а з ним і колосальний мистецький ріст. Колектив спочатку очолював Панас Саксаганський, а потім Борис Романицький.

У роки Другої світової війни актори театру спочатку опинилися на Кубані, а потім поїхали в Сибір. Лише у 1944 році дістався театр свого, як тепер називають, рідного дому – Львова. Приїхали сюди практично усі провідні митці: Борис Романицький, Варвара Любарт, Василь Яременко, Надія Доценко, Фаїна Гаєнко, Володимир Данченко... Згодом прийшли сюди зірки галицького театру Леся Кривицька і Іван Рубчак...

Сьогоднішніх зірок теж знає вся Україна. Свій творчий ювілей театр зустрічає у розквіті сил, у переконливості сценічних втілень. Поруч із корифеями тут працює талановита молодь, яку готує факультет культури та мистецтва у Львівському Національному Університеті ім. І. Франка, і знамениті заньківчани, серед яких Богдан Козак, Таїсія Литвиненко, Григорій Шумейко, Леся Гуменецька, Леся Борковська...

ТЕАТРАЛЬНИЙ ДІМ

Заньківчани – особлива група крові, однак не відомо, чи досягли б такої групи крові, якби не приміщення, що має свою давню історію та магічність. Щось таке є в цьому домі, що, єднаючись з творчою енергією митців, творить особливу духовну ауру і притягує до себе людей, які, побувавши тут раз, назавжди залишаються заньківчанами.

Отже, трохи історії. Львів’янин Станіслав Скарбик отримав дозвіл на початок будівництва у 1834 році, хоча замислив побудувати театр ще у 1918-му. Перша вистава – “Sluby panienskie” Олександра Фредра зібрала у Львові увесь галицький бомонд, а вже через рік своїм заповітом Станіслав Скарбик дарує будинок містові.

Це був чоловік із непростою долею. Мати Станіслава померла через тиждень після пологів. Дуже швидко за нею пішов і батько. Хлопчика виховувала тітка Бельська-Жевуська. Не маючи своїх дітей і пізнавши, що таке, хоч і не бідна, та все ж таки сирітська доля, Скарбик заповів усе своє майно та гроші на утримання театру та притулкові для сиріт, при якому існували різні ремісничі школи. До речі, з його колишньою дружиною пізніше побрався сам Олександр Фредро – відомий драматург. І це теж говорить, що потяг до театру у Скарбика не був спонтанним, випадковим. Як стверджує народний художник України Мирон Кіпріян:

– Оскільки нас єднали зі Скарбиком різні родинні зв’язки, через Свєжавських, Бєльських, Фредро, я попросив свого приятеля Дмитра Крвавича зробити барельєф фундатора цього театру, і ми помістили його у нижньому фойє, тим самим відзначивши 150-річчя з дня його смерті.

Свої маєтки Станіслав Скарбек досяг завдяки вирощуванню худоби. У родині з нього насміхалися і говорили: “На балу чи на прийнятті не сідайте біля Скарбека, бо від нього тхне худобою”. Його це ображало, і через це він нічого не записав родині у спадок. Однак у цьому і полягав його аристократизм, що він не цурався чорної селянської роботи, попри те, що був титулованою особою.

Адже еліта – поняття не титулу, а духовного аристократизму. І нам треба сьогодні говорити не тільки про збереження театрів у Львові, а про значно більше – що у всій Галичині існувало багато різних театрів, і було б злочинно не врятувати їхньої духовної спадщини, яка збагатила світовий театр. Тому треба створити у Львові історико-театральний музей усіх театрів Галичини – українських, російських, польських, єврейських, німецьких та інших.

...Сьогодні дім, який звів Станіслав Скарбик, потребує капітального ремонту. На нього все обіцяють і обіцяють виділити гроші, та все інші проблеми у держави постають...

“Ваш театр блискуче поєднав правду, реалізм та народність Марії Заньковецької з фантасмагорією, експериментом і стратегічним модернізмом Леся Курбаса, – говориться у привітанні Леся Танюка, голови Національної спілки театральних діячів України. – Їм обом найдужче боліла українська національна ідея – і це стало ліхтарем для нас усіх, відданих театрові. ...Україна сьогодні як ніколи потребує саме вашого театру, вашого стилю, вашої самовідданости. Дай Боже вам здорового гумору й таланту на наступні десять років, коли ми всією театральною Європою відсвяткуємо ваше 100-річчя”.